Нотатка про те, як мене змінив моделінг

Сьогодні через «не хочу» вставила контактні лінзи. Нью Йорк заслуговує на таку жертовність. Він заворожує деталями й харизмою. Тут хочу бачити все і чітко.

Заразом роздивлялася людей, що лавиною неслись проти мене на Юніон Сквер. Схопила себе на думці, що то не лінзи я одягнула, а, либонь, якийсь футуристичний скан, який винайдуть через сотні років. 5 років в модельній індустрії, серед дизайнерського одягу, який ніколи не мій, позування і здатності зовнішньо перетворюватися перед камерою в іншу людину, серед сотень інших моделей, що якимсь чином промигнули в моєму житті, я підсвідомо виробила звичку за секунди, наче рекрутинговий аґент, проскановувати зовнішні дані кожного, хто, на мій погляд, може бути моделлю. На око оцінюю зріст, риси обличчя в цілому й кожну окремо до найдрібніших деталей. І подумки відмічаю: «Це добре. А це поліпшити б. А це змінити б. А це й так гарно. А це ні тенди, ні сенди». Оцінка ця не суб'єктивна і не на мій смак – я приміряю до модельних стандартів. Так, наче я збираюсь наймати їх на роботу.

Це дурнувата звичка, яку я не можу витрусити зі своєї голови.

Інша  самознищувальна звичка, яка з'явилась завдяки моєму ремеслу, – бути маніакально-одержимо прискіпливою до себе, не даючи собі спочинку, коли щось в своїй зовнішності вважаю неідеальним, навіть коли воно лиш тимчасово (коли набрала зайві кіло, чи коли від втоми синці під очима). Мені то буде мучити неабияк і завдаватиме моральної незручності до такого рівня, що білий світ немилим стане. Тому що мій зовнішній вигляд, як для графічного дизайнера його портфоліо чи для менеджера його вміння управляти – показник професійних здібностей. І тому що я обсесивна Діва-перфекціоніст.

Одначе, зйомки каталогів, ходіння по подіуму, скакання перед камерами на вулиці серед  вигуки й посвистування перехожих, запис відеороликів у білизні, коли принаймні двадцять пар очей спостерігають процес, чомусь не додали сміливості, коли діло доходить до любительських фотографій для інстаграму. Й мені неабияк соромно й незатишно, коли хочу сфотографуватись біля якогось краєвиду, як мама просить, чи зробити селфі. Такий-то дисонанс.

Також, о диво, я перелюбила багатогодинні валандання по магазинах, розпродажах з примірками купи одягу в кабінках, в пошуках понапридбувати якнайбільше, не пропустивши жодної крамниці. Тепер для мене вивішений одяг в магазинах асоціюється лиш з багатогодинним стоянням перед камерою на підборах, коли я все поглядаю, скільки ж там ще залишилось. А ряди шмаття все довозять і довозять! Тому тепер купую швидко (прийшов!побачив!переміг! стайл), на що око впаде, без скитань по інших магазинах й порівнювань, чи є де що красніше чи дешевше. Так завжди робили мої тато й брат, не бажаючи лишній раз тинятися по базарі.

Однак, пройшовши купу метаморфоз, змін погдядів і свідомості, непевнощів і острахів, завдячую саме своїй роботі, що я:

- побачила, що, коли вони справжні, люди - красиві апріорі! Не по модельному- по людському. А так звані «недоліки» лиш роблять їх особливішими й цікавішими.

- зрозуміла, що гарне лице й тіло навіть за всіма стандартами краси будуть лише купою м'язів і рефлексів, які не привернуть уваги більш, ніж на секунду, якщо в очах не світитимуться вогники, а всередині в душі й у мізках буде пусто.

- помітила, що в першу зустріч нашвидко люди запам'ятовують радше енергію, якою ти ділишся і яку віддаєш, ніж те, в що вдягнений чи як зачесане волосся. Вже знаю, що на кастинг роздратованою чи в поганому настрої взагалі краще не рипатися. Це відчують.

- вивчила, що люди не помітять накраснішу красу, або ж нагло її проігнорують, якщо вона буде приправлена лицемірством чи злістю, заздрістю чи обманом. Часто така людина, попри фізичні ідеали, буде здаватися огидною.

- і впевненість. Вона – це ключ. Що б ви не натягнули на себе чи як би не виглядали, коли зі здоровою (наголошую!) впевненістю пройдетеся, наче король чи королева, люди «схавають». Не мішайте таку впевненість з примарною ілюзією невігласа, що, наче котеня, дивиться в дзеркало й баче лева.

Photo by Cindy Gibier cindygibier.com