Три дні в Катманду

Почалося все з того, що я запланувала їхати в подорож Індонезією з фейсбучною компанією. Я так загорілася, що навіть на роботі тільки поставила всіх перед фактом, що їду. Та вже за декілька днів робота мені нагадала, чому я так нечасто їжджу в спонтанні мандрівки – з’явилися хороші (читай – грошовиті) options (прим. – термін у модельному бізнесі. Означає, що клієнт відібрав із усієї купи моделей всього лиш кілька, і ти в тому списку. Клієнт дзвонить в аґенство і просить «забронювати» бажану дату у розкладі відібраної моделі. Якщо таких опшинів багато, відповідно – купа «заброньованих» дат у розкладі) в Австралії.

Розпочався марудний процес отримання/неотримання віз, а значить, поїздку я відмінила. Тим часом почала ньоркати, що я ніколи нікуди не їжджу, туристом ніколи не була в жодній країні і ще багато чого саможалісливого. І якось, застрягши в страшенному корку по дорозі додому, видала коханому: «А давай поїдемо в Непал. Чому б ні? Недалеко, недорого, без джет леґу, і я закрию ґештальт нереалізованого туриста». Так і надумали.

Вибрали дати, які, здавалось, були вільними у моєму розкладі: я чемно перевірила все зі своїм букером, отримала добро. Зайшли на expedia.com, взяли пакетом готель і переліт (22 000 бат на двох за 5 днів). За час бронювання-планування мені робота моя знову показала, чому я нечасто їжджу в подорожі – я взяла (прим. – так кажуть про роботи, на які тебе вибирають після того, як ти успішно пройдеш кастиґ, тобто, я їх «взяла») дві хороших роботи в Бангкоці. Відповідно, перебронювання, зміна, доплата і т.д. Так, із 5 запланованих днів вийшло 3 дні в Катманду, з доданою ціною на зміни квитків і втраченими грошима за заброньовані дні в готелі.

Після 20-годинної зйомки, що закінчилась о 1-й ночі, я їду в аеропорт на літак до Катманду. Назва міста здавалась такою екзотичною, я любила лишній раз її повторювати. Собі пообіцяла, що ніякі недосипання не повпливають на мій коротенький досвід туриста.

Нічого раніше не знала і не чула про цю країну, крім того, що там також (як і в Індії) можна пройти курси з йоги, а ще саме в Непалі народився Будда. Перед поїздкою я поґуґлила і взнала, що у Непалі можна отримати візу в аеропорту. Є варіанти – 15, 30 і 90 днів. Віза на 15 днів вартує 35 доларів. Також прочитала пораду – якщо ви хочете побачити Гімалаї/Еверести і всі діла з висоти польоту, то бронюйте місце біля правих вікон літака, якщо прибуваєте зі сходу, якщо із заходу – біля лівих. Оскільки ми летіли з Таїланду, то бронювали місця із правої сторони і таки побачили красу.

Міжнародний аеропортик у Катманду – мацюпунький, всередині обкладений червоною цеглою, що робить його схожим на маленьку затишну квартиру-лофт. Процес оформлення візи зайняв не більше 5 хвилин – підходите до стійки, платите гроші, вас направляють до автоматів, які і видають вам візу після того, як ви самостійно внесете туди свої дані. З чеком і з виданим автоматом папірцем йдете на паспортний контроль, де вам вліплять непальську візу на цілу сторінку. Дядько запитав мене, чи то нічого, що він заклеїть мені останню сторінку в паспорті. «Ну... а шо ж робити», - знизую йому плечима. Все швидко, й обіцяних блоґерами черг я не побачила.

Спустившись забирати свої валізи, побачила, що поясів, які викидають багаж, було всього тільки три, але ніяких скупчень і очікувань ми не застали (можливо, поясів і більше, і я їх просто недобачила).

Катманду – одне із найзабрудненіших міст планети через своє розташування поміж пагорбів та постійне будівництво. Тому знадобиться маска на обличчя. Після прогулянок по місту я витрушувала порох не тільки зі штанів та капішонів, а й виколупувала з носа і вух.

Водій завіз нас до нашого готелю «Himalayan Oasis». Перед поїздкою я розмовляла з ними по імейлу і перепитувала про розміри нашої кімнати. На сайті  було зазначено – 110м^2. Мені якось геть не вірилось. Готель підтвердив – 110. Приїхавши, там було ледь 10 м площі. Та навіть це не зіпсувало настрою. Навіть додало. Я в готелі у стилі бекпекерів/мілітарі стайл – лиш найнеобхідніше.

Розтяжка у кімнаті

Готель знаходиться в туристичному районі – Тамель. Як пише Інтернет, цей Тамель був облюбований хіпі у 70-х, а після них перетворився на туристичний дистрикт. Тамель напакований магазинами із сувенірами, гірським обладнанням і всім, чого ви тільки забажаєте. Також є ресторани й бари на всі смаки, якщо ви їдете туди вперше – це буде найзручніший варіянт.

Після аеропорту ми трохи дослідили нашу територію. Передивилася всі магазинчики із сувенірами – безліч в’язаних светрів, щарфів, рукавиць, кашеміровий одяг, одяг для походів у гори, спорядження, буддистські та індуїстські штучки, чаї, гімалайські солі, браслети і багато всього цікавущого, до чого моє око ще не звикло. Продавці торгуються без перестанку, а ціну говорять після того, як, примруживши око, обдивляться вас.

По дорозі знайшли ресторан з привабливою атмосферою. Вирішили там повечеряти. Всі наїдки й напої на двох вартували нам 1000 з чимсь непальський рупій, тобто близько 9 доларів. Після вже дорогого Бангкоку це нас страшенно потішило.

 

На даху нашого готелю знаходиться туристичне агенство. Оскільки в нас було лиш всього три дні, ми вирішили звернутись саме туди, аби не витрачати час на пошуки й торги.

Чудовий дядечко, який також запитав, чи любимо ми маріхуану, розказав, що саме ми можемо подивитися за такий короткий час. День 1 – роз’їзди по храмах (Катманду має найбільше пам’яток UNESCO на свою площу). День 2 – поїздка зустріти схід сонця на гору висотою близько 2000 м, похід у горах і ще один храм-пам’ятка UNESCO на додачу.

Також він видає нам автомобіль з водієм та екскурсоводом. Коштувало нам це щастя 240 доларів.

Наступного ранку виїзд о 10 годині ранку. Я десь була прочитала, що непальці – люди, які нікуди не  поспішають, і запізнитися на годину – це абсолютно нормально. Я з полегкістю зітхнула, бо Таїланд привчив до сабай-сабай (тайський термін, що означає бути розслабленим, не хвилюватись і не спішити поперед бітька в пекло). Тому вирішила зранку, перед екскурсією, піти подивитись, як тут вчать йоги.

Прогулючись ще вчора по райончику, вгледіла йога-студію Divine Yoga. В бородатого й волосатого йога, акцент якого не розуміла хоч вбий, розпитала про розклад і про вартість занять. Одне заняття коштувало 800 непальських рупій – приблизно 7 доларів. Зраночку-вранці лиш я одна прийшла на урок, тому за 7 доларів отримала практично приватне заняття.

Тут варто додати, що всі у місті, а особливо у туристичних місцинах, добре говорять англійською.

Моє спорядження на холодну йогу +4С

Отже, далі. Їдемо в нашому бусику, разом з екскурсоводом, до першого храму. У 2015 році Непал пережив сильнющий землетрус, який зруйнував велику частину міста і пошкодив всі стародавні пам’ятки. Тому в кожному храмі величезні території відгороджені для реставрації, яка займає роки, адже пам’ятки архітектури тисячолітньої давнини вимагають кропіткої і точної роботи. Бідна країна переживає такі потужні землетруси щотридцять років, за словами екскурсовода.

Перша пам’ятка – стародавнє місто Бхактапур, розташоване на сході долини Катманду. На сьогодні там збереглися двори палаців, храми, мистецькі вироби з дерева, металу, тощо.

Реставрація

Вхід – 1500 непальських рупій – близько 13 доларів.

Там ми також спробували їх відомий спеціально зроблений йогурт, який сильно нагадав мені домів.

Далі – Велика Ступа Бутханатх. Вхід – 400 рупій. Цікаво поспостерігати місцевих, їхні звичаї моління та поклоніння. 

І взагалі – я була як зачарована. Все дуже екзотичне, духовне й цікаве.

За другим храмом ми вже достатньо втомилися. Багато людей, далека відстань один до одного і страшні затори. 

Наостанок ми вирішили піти в найцікавіший, на нашу думку, храм (кожен храм – не просто храм, а мінімістечко з багатьма відділами, мінірайон з різними будівлями, також адміністративними), куди привозять всіх померлих міста для кремації – храм Пашупатінатх. Щодня там проводять церемонії поховання, туристи мають змогу спостерігати процедуру.

Індуїзм – надзвичайна релігія, мені подобається в ній абсолютно все: ритуали, обряди, молитви. Щось надзвичайно позитивне, толерантне, добре і всеприймаюче йде від індуїзму.

Храм Пашупатінатх (також найзнаменитіший індуїстський храм Непалу, світова пам’ятка ЮНЕСКО з 1970 року) здався мені місцевістю із іншого світу, з відмінною, мені невідомою енергією. Я відчула себе чужинцем на якійсь чудово-дивакуватій планеті. Мені треба було якось скашлювати чи зупинятись і вдихати, аби привести себе до тями і зрозуміти, що все це відбувається зі мною насправжки і я таки дійсно тут.

Тіло готують до спалювання

Кольорова пудра, якою розмальовують тіло та обличчя

Всі, хто прийшли туди молитись, мусили ходити без взуття. Тільки туристи могли мати черевики. Кілька хвилин потому, як ми ввійшли, повз натовп босих віруючих я побачила якогось шаленого чоловіка з закуйовдженими дредами, довгою бородою, босого в дивному сумчатому оранжевому одязі. Він скажено щось викрикуваав і метався туди-сюди. Люди навколо так успішно його ігнорували, що на якусь сюрреалістичну мить мені здалось, що можу бачити його тільки я. Виявляється, такі чоловіки – святі, аскети. Їх називають «садху». Вони добровільно покидають всі принади світського життя і йдуть у храм, віддаються релігійному життю, ніколи не одружуються і все життя живуть в одному храмі, ізольовані від світу у поклонінні Богові. Так вийшло, що першим святим, якого я вгледіла, був такий чоловік. Деякі з них стають духовно розвиненими, деякі – сходять з розуму. Садху сидять  у різних місцинах території храму, не звертаючи уваги на місцевих та вилупляння туристів. Обличчя їхні розмальовані пудрою різних кольорів, яка виробляється із дрів, що використовують також для підпалу тіл. Вони можуть вас благословити за окрему ціну. Мені таке задоволення коштувало 50 рупій. Багато садху також вчать медитації та інших спіритуальних занять. Якщо я правильно зрозуміла екскурсовода, вони не обов’язково можуть знаходитися при храмові, але явище це індуїстське.

Садху

Садху, мабуть, мене благословить

Цей храм – цілковитий балаган. Нічого особливого в архітектурі я не помітила, проте все дійство, звичаї, життя і навіть похорони – чудовий людський хаос, в якому із задоволенням літаєш. Саме тому мені сподобався Непал і сам Пашупатінатх –  через людський хаотичний порядок: величезний натовп людей впереміш із козами, а поки ти вертиш, розгублений, головою, до тебе підходять жінки із сувенірами, бігають навколо діти, великі і малі мавпи проскакують повз, вихапуючи з рук речі, продавці рекламують свої товари – життя і смерть у Пашупатінатх творяться одночасно, співіснують разом.

Пашупатінатх – це набір храмів, ашрамів, точок кремації тощо. Перейду до найцікавішої розповіді – похорон місцевих. Через Пашупатінатх протікає річка Баґматі. Після процесії тіло померлого, закутаного у білу тканину, підносять до сходинок, що ведуть до цієї річки. Сім’я померлого омиває тіло, померлому ллють воду в рота, аби упевнитися, що він таки справді неживий. Після цього тіло готове до спалення на відповідному виступі біля річки. Я запитала екскурсовода, чи кожного померлого у місті підвозять сюди до річки, він стердно кивнув головою (якщо чесно, я трішки сумніваюсь, та втім, це не так і важливо). За день може бути приблизно 40 таких кремацій, за його словами. Після спалення, попіл викидають у річку.

Сім'я омиває тіло померлого

Туристи, місцеві спостерігають за церемонією

Підготовка до наступного спалювання. Наявність великої кількості квітів і трохи ошатніше приготування показують, що сім'я заможна

Дуже дивно бути свідком поховальної церемонії, яку спостерігають мовчки  та зі спокоєм і сім’я, і туристи, і віруючі. В той час на інших виступах готують місце для наступної кремації. Смерть тут тиха, без голосінь і страждань. Це найдивовижніше місце, яке я поки що відвідала.

Наступного дня ми виїздили о 5 ранку до Наґаркот – місця-курорту, розташованого на висоті 2100 м над рівнем моря – зустріти схід сонця у горах. Оскільки це була частина нашого турпакету, нас віз туди наш вчорашній водій. Поки було темно, я лиш відчувала дорогу на штиб української у сільській місцевості – без асфальту, з вибоїнами. Коли трохи розвиднілось, я побачила, що ми їдемо вгору по спіралі, а з вікна видніються обриви. Я прозвала її дорогою смерті, адже, здавалося,  найменший неправильний рух керма водія і ми покотимося донизу. На щастя, водій був досвідчений, і, видно, не перший раз вибирався у це місце. Поки ми виїздили на нашу висоту у 2000 м, по дорозі зустрічали людей, що живуть у горах з їх дивними яскравими вбраннями.

Спостерігали схід сонця ми з готелю Club Himalaya, Nagarkot Resort. Щойно я вгледіла їхній вранішній буфет, сказала, що наступного раз зупинятимемось тут. Проте, трохи згодом передумала, бо не витримаю спусків і виїздів дорогою смерті.

Нас відвели на місце, звідки оглядають схід сонця – вигляд несказанно гарний, момент супроводжувався вигуками японців позад нас, які вимовляли протяжливе: «О-ооо», неначе щойно вгледіли благодать.

Опісля водій випустив нас у горах і сказав, якщо ми йтимемо на горі отако прямо по цій дорозі, то через годину вийдемо на іншій стороні йому назустріч і вже там подивимось ще один храм. Отже, у нас був мініпохід у горах. Ми, без телофону й інтернету, йдучи вже добре за годину, перелякалися, що заблукали десь в горах. На щастя, там-сям зустрічалися хатки місцевих, в яких ми й позичили телефона. Місцеві якось спокійно тебе оглядають, приймають, дають, що просиш, без підозр чи дистанцій. Не знаю, чи й варт згадувати про чудовий вигляд з висоти.

Коли вернулись у Катманду, почали бродити про Тамелю. Харчувались ми тільки по туристичних ресторанах, оскільки часу на дослідження й виїзди не мали. Так, випадково знайшли New Orleans Cafe, де застали виступ чудового гурту The Triplets, де й придбали їх CD (на хвилиночку, за 1000 рупій). Дуже раджу знайти їх на ютубі й послухати, кому подобається ф’южн-музика.

New Orleans Cafe Cat

Ввечері Тамель перетворюється на суцільну вечірку. Поки я проходила по його вузеньким вуличкам, до мене звідусіх боків підходили люди, пропонуючи гашиш. Як мені мені здалось, в Катманду до цього нормально ставляться й нічого не приховують. Як це співіснує із місцевими законом, сказати не можу.

Якщо ваш готель буде у Тамелі, то цілком імовірно, що засинатимете ви під гупання музики із якогось із барів.

Від’їжджаючи, звичайно, напакупила гімалайських солей (одна пачка 80 рупій, самі рахуйте, скільки це центів) – рожевої та чорної, гімалайських трав’яних чаїв. Якось не роздивившись, що я беру, вхопила найдорожчий чай, який був – аж 920 рупій – аж майже 8 доларів (інші чаї були максимум по долару з половиною). В готелі почала читати, що то таке, і виявилось, що це не проста штука. Та РЕЧОВИНА називається ярчаґумба. В Китаї вона вже давно дорожча від золота. Звичайно, мій чай – не чиста ярчаґумба. Але якщо ви шукатимете такий же в інтернеті, його вартість буде близько 45 доларів. 

Мій чай. На смак, до речі, трохи незвичний, проте нічого особливого

Ярчаґумба – комбінація непальської флори та фауни. Не знаю, чи правильно я навіть описую це, проте, як я зрозуміла – це гриби гусениці. Личинки гусениці взаємодіють із певним видом грибів. Гриб починає проростати у личинці, вбиваючи та муміфікуючи комаху. З часом він проросте з муміфікованого тільця й виросте у маленький грибочок, який і вважається корисним у китайській та тибетській медицині. Саме тому що личинка дуже вразлива й вередлива до умов, ярчаґумбу дуже важко виростити чи віднайти у горах. 

Ярчаґумба на стільки цінна, що під час громадянської війни у Непалі уряд бився з маоїстами за контроль територій, де росте ця рослина. У 2008 році кілограм ярчаґумби гарної якості йшов за 18 000 доларів на інозесних ринках.

Гірське населення Непалу йде на пошуки цієї рослини всією сім’єю, на два місяці в гори, у важкі умови. За цей період вони можуть зібрати до 10 паростків ярчаґумби (вони завбільшки з сірник), продаж яких часто буде їхнім єдним доходом за ввесь рік.

Цікавий документальний фільм про мешканців гірських місцевостей Непалу та про зміни в їх житті з часу відкриття цієї рослини  https://dharma-documentaries.net/himalaya-path-of-yarchagumba

Дуже не хотілось відлітати, нам обом полюбився Катманду. В аеропорту в терміналі відльотів відділяють у дві різні черги чоловіків і жінок. Оскільки площа дуже маленька, нема чого пхатися, поки не позвуть саме ваш рейс - вас просто не пропустять, навіть якщо вам і час вже йти.

Ось тут і справдилось все мною прочитане у блоґерів перед поїздкою - затримки рейсів, балаган біля ґейту (нотабене, всі ґейти вміщувались в одному манюсічкому приміщенні, що не могло вмістити всіх пасажирів, які чекають на свої запізнілі літаки).

Вигляд з вікна, відлітаючи

Вигляд з літака