Переклад - Артур Конан Дойл

Пригода І. Срібносяйний (уривок)

-                      Боюся, Ватсоне, що я змушений буду піти, - сказав одного ранку Голмс потому, як ми разом сіли снідати.

-                      Піти? Куди?

-                      В Дартмур, в Кінґс Пайленд.

Я й не подивувався. Бігме, мене чудувало лиш те, що він досі не вплутався в цю незвичайну справу, про яку тільки й мови було вздовж і поперек всієї Англії. Цілісінький день товариш мій походжав кімнатою з опущеним підборіддям та насупленими бровами, вкотре набиваючи люльку міцнющим чорним тютюном, геть-чисто ігноруючи всі мої запитання чи зауваги. Свіжі випуски кожної з газет були надіслані нашим кіоскером лишень для того, щоб на них ледь глипнули й відкинули вбік. Втім, попри його мовчанку, я знав напевно, через що він був так затоплений думками. Зараз існує лише одна проблема перед громадськістю, гідна випробувати його вміння аналізувати –  це чудернацьке зникнення улюбленця Кубку Вессекс й трагічне вбивство його тренера. Тому, коли він зненацька повідомив мені про свій задум податися до місця, де сталася біда, це було саме те, на що я так чекав і сподівався.

-                      Я мав би за щастя скористатися можливістю приєднатися до Вас, якщо не стоятиму на заваді, – мовив я.

-                      Милий мій Ватсоне, Ви зробите мені велику послугу, коли підете зі мною. І я певен, Ви не згаєте часу намарне, адже є кілька особливостей в цій історії, що віщують зробити її геть чисто винятковою. Маємо досить часу, аби взяти потяг до Паддінґтона; далі я візьмусь за справу відразу після прибуття. Ви зробите мені ласку, коли прихопите  свій дуже славний польовий бінокль.

Отак я  опинивсь у першому класі потягу, який нісся повздовж шляху на Ексетер, поки Шерлок Голмс зі своїм гострим і жвавим обличчям, обвитим в його подорожній картуз, швидко занурився з головою в купу свіжих газет, що їх він прихватив у Паддінґтоні. Ми вже минули Редінґ, коли він застромив останню із газет під сидіння й запропонував мені свою цигарницю.

-                      Добре їдемо, - сказав він, визираючи у вікно та глипаючи на годинник. – Нині наша швидкість п’ятдесят три з половиною милі за годину.

-                      А я не запримітив чвертьмильного знаку.

-                      Я також. Але телеграфні стовпи на цій лінії знаходяться шістдесят ярдів один від одного. Розрахунок тут нескладний. Отож, Ви вже розглянули цей випадок зі вбивством Джона Стрейкера та зникненням Срібносяйного.

-                      Читав все, що «Телеґраф» та «Кронікл» пишуть.

-                      Це одна із тих подій, де мистецтвом міркувань треба послуговуватися радше для просіювання деталей, аніж для здобуття нових доказів. Ця трагедія така виїмкова, істотна та значуща для стількох людей особисто, що нам доводиться потерпати від сили-силенної припущень, домислів й гіпотез. Труднація в тому, що потрібно вилучити кістяк  фактів – цілком неспростовних фактів – від перебільшень теоретиків й репортерів. І тоді, тримаючи собі в пам’яті ту основу, наше завдання розгледіти, які ж підсумки можна зробити і що то за сутність, навколо якої витає вся таємниця. У вівторок ввечері я отримав телеграму від полковника Росса, власника коня, й від інспектора Ґреґорі, який займається цим розслідуванням. Обидва кликали мене залучитися до справи.

-                      У вівторок ввечері! – вигукнув я.  – Але ж нині вже четвер. Чому Ви не поїхали вчора?

-                      Тому що, мій любий Ватсоне, я схибив. Таке, боюся, трапляється частіше, ніж хоч хто  міг собі помислити, знаючи мене лише з Ваших мемуарів. Річ у тім, що я не йняв віри в здатність так довго переховувати найвизначнішого коня Англії, особливо в такій зрідка заселеній місцині, як північ Дартмуру. Вчора я сподівався, що ось-ось почую про те, що коня знайшли, і його крадій – вбивця Джона Стрейкера. Одначе, коли проминув ще один ранок і я довідався, що нічого, крім арешту молодого Фіцроя Симпсона, не досягнули, я відчув, що настав і мій час діяти. Все ж, я певен, вчорашній день не пройшов надарма.

-                      Отже, Ви вже маєте якусь теорію?

-                      Принаймні я ознайомився з визначальними фактами розслідування. Перелічу їх Вам, адже це неабияк допомагає витлумачити будь-яку справу. Ба більше, Ви заледве зможете мені допомогти, коли я не покажу, звідки ми розпочнемо.

Я сиджу, обіпершись на подушки, пахкаючи своєю сигарою, поки Голмс, нахилившись наперед, перелічує своїм тонким довгим вказівцем важливі моменти на пальцях лівиці і дає мені начерк подій, що зумовили нашу подорож.

-                      Срібносяйний, - розповідає Голмс, - із роду Айсоном, має такі ж преславні перемоги, як і його предок. Йому йде п’ятий рік, і він вигравав одну за одною кожну нагороду перегонів для полковника Росса, свого щасливця-господаря. Аж допоки біда не сталася, кінь був першим обранцем Кубку Вессекс, зі ставкою на нього три до одного. Все ж він –  головний улюбленець глядацтва й ніколи його не розчаровував, тож навіть з такою різницею на нього поставили силу-силенну грошей. Тому, звісно, чимало людей хотіли би перешкодити Срібносяйному змагатися наступного вівторка.

Звичайно, на це зважили у Кінґс Пайленді, де була полковникова стадниця для тренування. Коня охороняли з осторогою. Тренер, Джон Стрейкер, відставний жокей, вже раніше скакав під кольорами полковника Росса, аж поки не став заважким для сідла. П’ять років він був полковниковим жокеєм та сім років – тренером, чесно й сумлінно справляючи службу. Він мав всього трьох юнаків для допомоги, тим що сама споруденя невеличка і має лиш четверо коней. Кожен з тих парубків почергово ночував у стадниці, доки інші спали в сіннику. Всі трійко мали добру вдачу. Джон Стрейкер був одруженим, без дітей, жив зручно у маленькій садибі двісті ярдів від стаєнь та мав покоївку. Сільська околиця доволі самотинна, втім зо півмилі на північ є маленьке скупчення садиб, які були зведені тавистоцьким підрядником для нездужих чи тих, хто любить чисте дартмурське повітря. Сам Тависток розмістився дві милі на захід, а через поліг з болотами та валунами, також за дві милі, припадає більший тренувальний заклад Мейплтон лорда Беквотера, де Сайлес Бравн є управителем. З усіх інших боків – цілковитий запуст, населений лиш кількома кочовими циганами. Таким був загальний стан минулого понеділка, коли сталася трагедія.

Того вечора коней потренували й вимили, як завше, і стайню закрили о дев’ятій. Двоє із хлоп’яг попростували до будинку тренера; там вони вечеряли на кухні, поки третій, Нед Гантер, залишився вартувати. Кілька хвилин за дев’яту служниця Едіт Бекстер понесла йому до стайниці вечерю – баранину в соусі карі.  Питва  вона не брала, бо в стайні є кран, і таке в них було правило, що, крім води, юнак на чатах більш нічого не пив. Служниця взяла з собою ліхтаря, оскільки було дуже темно, та й стежина перетинала болота.

За тридцять ярдів до стаєнь перед Едіт Бекстер вигулькнув з темряви чоловік і гукнув на неї. Коли він підступив ближче до світла, що його випромінював ліхтар, служниця побачила джентельмена, вдягненого в сірий твідовий костюм з кашкетом на голові. Він був у гамашах й мав важкий ціпок із ручкою. Втім, її приголомшило його біле, як полотно, обличчя й те, який він був розтривожений. Років йому радніше за тридцять, ніж за двадцять. «Скажіть, прошу, де я? – запитав чоловік. – Я вже був вирішив спати на пагорбі, та уздрів світло від вашого ліхтаря». «Ви біля тренувальних стаєнь Кінґс Пайледу» – відповіла вона. «Ох, ну звісно ж! От поталанило! – скрикнув він. – Я знаю, вартовий юнак спить там сам щоночі. Можливо, то йому Ви несете вечерю. Я певен, Ви не погребуєте можливістю отримати на нове плаття, чи не так?» Він дістав з кишені жилетки білий скручений папірець: «Як передасте це хлопчині сьогодні ввечері, то матимете найгарнішу сукню, що тільки можна знайти».

Вона злякалася такого свобідного поводження, тож пробігла повз нього до віконечка, через яке зазвичай передавала юнаку вечерю. Воно було прочинене, й усередині Гантер вже сидів за маленьким столиком. Вона почала йому розповідати про свою приключку, коли чоловік об’явився знову. «Добривечір, - мовив він, заглядаючи у віконце. – Хотів би переговорити з тобою». Служниця присягалася, що бачила кутик того  згорточку паперу в його затиснутій руці, поки  він говорив. «Яку справу тут маєте?» – запитав хлопчина.

«Справу маю таку, яка наповнить твою кишеню, - відповів чолов’яга. – Є тут двоє коней для Кубку Вессекс – Срібносяйний та Беярд. Повідай мені дещо й не схибиш. Чи правда, що через різницю у вазі, Срібносяйний може обійти Беярда на сто ярдів у відстані з п’яти фарлонгів, і ви поставили свої гроші на нього?»

«А, то ти один з тих дідькових діляг!– прокричав юнак. – Покажу я тобі, як ми вітаємо їх в Кінґс Пайленді».

Він хутко підвівся й поквапився через стайню відчепити пса. Дівчина чкурнула до будинку, та, біжучи і озираючись, ще бачила незнайомця, нахиленого до вікна. Втім, за хвильку, коли Гантер вибіг з гончаком, чоловік вже зник. Хоча юнак оббігав довкола всі будинки, та не зміг і сліду його знайти.

-                      Заждіть, - мовив я. – Чи стайничий залишив за собою двері відчиненими, коли вибігав із собакою?