"Та ти мене просто не розумієш!!!" Дебори Танен

Кожна людина проживає своє життя через серії розмов. Аналізувати щоденні розмови та їх ефект на стосунки – ось на чому сконцентрувалась авторка у своїй кар’єрі соціолінгвіста. У цій книжці вона слухає голоси чоловічі та жіночі.

Авторка каже, що щоразу, коли вона пише чи розповідає про різні розмовні стилі чоловіків та жінок, то зазвичай починаються сварки. Дехто негодує з тез про відмінність чоловіків та жінок.
Деякі чоловіки, лиш зачувши судження про чоловіків та жінок, що йдуть саме від жінки, сприймають це як обвинувачення на їх адресу і просто витонченіший спосіб жінки сказати їм, махаючи рукою в лице: «От же ж ви, чоловіки!»
Деякі жінки, зачувши судження про неоднаковість чоловіків та жінок, бояться (і виправдано), що ці судження будуть насправді вказувати на інакшість і ненормальність саме жінок, інакшість від так званого стандарту, а стандартом вважається зазвичай чоловіче. Чоловіче бачиться як нормальне, а жіноче – як відхилення від норми. І лише один крок від «інакшого» до «гіршого».
І навіть більше – коли стилі чоловіків та жінок показано як різні стилі, то зазвичай саме від жінок очікують змін. Авторка каже, що спостерігала це у відповідях на свої праці. Наприклад, у статті, яку написала для Washington Post. Вона презентувала розмову, що мала місце між парою у машині під час їзди. Жінка запитала чоловіка: «Чи хотів би ти зупинитись щось випити?» Чоловік чесно відповів: «Ні», й вони так і не зупинились. Він потім пізніше був розчарований, коли дізнався, що жінка образилася на нього, бо таки хотіла зупинитись чогось попити. Він дивувався: «Чому вона просто не сказала, чого хоче? Навіщо вона грала в ці ігри зі мною?»
Авторка пояснила, що жінка була розчарована не через те, що сталося не так, як вона хотіла, а тому що її бажання чоловік не взяв до уваги. З її точки зору, вона виявила турботу про бажання чоловіка, а він у відповідь не виказав інтересу до її бажань. Так-от, аналіз авторки наголошував, що в цьому випадку чоловік та жінка мали різні, та втім однаково чинні, стилі розмови.
Згодом стаття була переіначена для іншої газети, Toronto Star, де вже горе-редактор радив жінкам «зрозуміти», «усвідомити» як поводитись і що чоловіки мають на увазі. Тобто, авторчине твердження що обом, чоловікові і жінці, варт було б трішки підлаштуватися до стилів розмов один одного, було перепатране на те, як жінкам треба підлаштуватися і зрозуміти, чому в ситуації в машині чоловік мав рацію, а жінка – ні.

Авторка каже, що ми всі знаємо – кожен з нас є унікальною особистістю, проте ми бачимо інших як представників певних груп. Це природно, адже нам треба бачити світ у певних візерунках та схемах, щоби він мав для нас якийсь сенс. Ми не змогли б щодня мати справу з купою людей та предметів, якби не могли передбачити їхню поведінку чи відчути, що ми володіємо якоюсь інформацією про них. Кожен з нас сформований безліччю обставин – етнічність, релігія, клас, раса, професія, геграфічний регіон й багатьма іншими.
Та втім авторка доєднується до діалогу, що постійно розширюється, щодо відмінностей у розмовних особливостях чоловіків та жінок. Вона каже, що, заперечуючи існування відмінностей лише посилить вже присутнє спантеличення між стосунками чоловіків та жінок, що в нинішню еру змінюються-перекроюються постійно.
Вдавати, що чоловіки та жінки однакові, шкодить жінкам, бо до них починають ставитись, базуючись на чоловічих нормах. Це також шкодить чоловікам, які з добрими наміри говорять до жінок так, як вони говорили б до чоловіків, потому потрапляючи у скрутне становище, коли їхні слова не спрацьовують так, як вони того очікували, чи навіть спричиняють злість та образу.
Такий парадокс описує одна американка індуського походження, пояснюючи, чому правовий факультет був таким важким для неї:
«Людям не подобалось те, що індуси чи жінки ставали адвокатами. Дехто не міг вирішити, яку з цих ідей вони ненавиділи більше. Деякі вдавали, що для них нема ніякої різниці і що ми всі однакові. І я також могла бути одною «з хлопців», одною з «білих хлопців». Навряд. Обидва ці погляди створювали мені проблеми».
Легко зрозуміти, як ті люди, що її не приймали, могли створити їй проблеми. Втім, нам важко допетрати, як люди, що хотіли її прийняти з свою і таку ж, однаково спричинювали проблеми.
Авторка каже, що дві статі мають відмінності у спілкуванні, й ми повинні їх визначити та зрозуміти. Бо без розуміння ми просто приречені винуватити інших або себе – або стосунки – через контрасти у розмовних стилях.

ІНАКШІ СЛОВА – ІНАКШІ СВІТИ
Авторка розказує, що багато років тому вона була за чоловіком, який постійно волав їй: «Я не даю тобі права кричати на мене, бо я чоловік, а ти – жінка!» Але вона знала, в чому річ: він виріс у країні, де небагато людей вважало, що чоловіки та жінки мають онакові права.
Зараз вона одружена з чоловіком, що походить звідти, звідки й вона, і він є їй партнером та другом. Втім, він не завжди реагує на речі так, як авторка очікувала б. До прикладу, раніше вона мала роботу в іншому місті й люди часто висловлювали співчуття такими фразами, як: «О, це, мабуть важко», або: «Як ви так можете витримати?» Авторка каже, що вона приймала їхні співчуття й відповідала: «Ми літаємо туди-сюди часто» або іноді підкріплювала їхні співчуття фразами на кшталт: «Ой, а найважче – це пакувати й розпаковувати речі». Однак, її чоловік реагував інакше. Часто із роздратуванням. Іноді відповідав таким чином, який применшив би незручність їхньої ситуації: як академіки, ми маємо чотириденний вікенд разом, довгі відпустки протягом року, ми навіть маємо з цього користь, бо наш час за роботою ніхто не перериває.

Авторка нічого проти таких його відповідей не мала, проте не розуміла, чому саме така реакція. Він пояснив, що відчував зневагу у деяких коментарях. Так, наче насправді люди підтекстом говорили: «Ваш шлюб – несправжній. Ваша погано вибрана професія привела до такої ситуації. Я тебе жалію, і дивлюсь на тебе згори, адже я та моя дружина уникли такого нещастя». Авторка навіть і не усвідомила, що тут  могла бути справа у вищості одного над іншим. Та, робивши дослідження для цієї книги, вона зрозуміла, що її чоловік дивився на світ так само, як і більшість інших чоловіків: з позиції людини, що живе у ієрархічному світі, в якому він може бути або у вищому, або у нижчому статусі. В такому світі у перемовинах ти намагаєшся втриматися у вищому статусі, а інших бачиш як таких, що зазіхають на нього і намагаються спихнути тебе нащаблину нижче. Тому життя у такому світі є змаганням.

Вона, на противагу, підходила до цього як і більшість жінок: людина у мережі зв’язків. В такому світі комунікація – це перемовини для досягнення близькості, де люди шукають підтримки й підтвердженнях своїх почуттів, і намагаються дійти консенсусу. Вони намагаються захистити себе від відторгнення. Тому життя в такому випадку – це боротьба за збереження інтимности й уникнення ізоляції.
Жінки також хвилюються за досягнення статусу й уникнення невдач, проте це не є цілі, на яких вони сфокусовані весь час, й часто вони досягають їх шляхом взаємозв’язку.

БЛИЗЬКІСТЬ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Близькість – це ключ у світі взаємозв’язку, де люди домовляються про складну мережу дружби, намагаються зменшити інакшість між один одним, дійти консенсусу й уникнути явного показу вищості у статусі, бо він акцентує відмінності, яких так намагаються уникнути люди цього світу.

У світі статусу, незлежність – ключ, тому що найпершим засобом встановлення статусу є накази іншим, що робити, а приймання наказів – маркер нижчого статусу. Хоча люди завжди потребують обох – як близькості, так і незалежності – жінки більше фокусуються на першому, чоловіки – на другому.

Такі відмінності можуть дати чоловікові та жінці різні погляди на ту ж ситуацію.
Наприклад, як у пари Лінди та Джоша. Давній друг зі школи подзвонив Джошу і сказав, що він буде у місті. Джош запросив друга зупинитися у себе вдома. Потому Джош повідомив Лінді, що в них буде гість на наступні вихідні і що в першу ніч його приїзду вони підуть на випивку згадати старі часи. Лінда образилася. Вона поїде в робочу поїздку перед цим і перша ніч її повернення буде тою ніччю, коли Джош із другом будуть у місті на випивці. Але найбільше її засмутило те, що, перед тим, як зробити плани, Джош не порадився з нею. Лінда ніколи не запланувала б нічого, спершу не порадившись із Джошем. Вона не розуміє, чому він не показує їй тієї ж уваги та ввічливості. Коли Лінда висловлює незавдоволення, Джош відповідає: «Не можу ж я сказати другові, що мушу спершу спитати у жінки».
Для Джоша звірятися із жінкою означає питати дозволу, що ознаєчає його залежність і те, що він не вільний робити, як захоче.  Для Лінди звірятися з чоловіком – не питати дозволу. Вона думає, що це нормально – радитися з чоловіком, бо їхні життя взаємлпереплетені й дїї одного впливають на дії іншого.
Лінда образилася, бо відчула невдачу у встановленні близькості в стосунках, а Джош образився, тому що відчув, що жінка хоче його контрулювати й обмежити його свободу.
Для багатьох жінок є природнім запитувати думку партнера на кожному кроці, тоді коли чоловіки часто вирішують багато питань без консультацій у партнера.
Часто на жінок наліплюють лейбу «надокучлива» ( або «пилка», бо пиляє вічно), але це може бути результатом різних розмовних і поведінкових стилів між чоловіком та жінкою. Часто жінка повторює багато разів прохання, яке не отримало ніякої відповіді від чоловіка, бо вона переконана, що її чоловік зробив би те, що вона хоче, якби тільки зрозумів, що вона дійсно цього хоче. Але чоловік, який хоче уникнути відчуття, наче він слідує наказам, може інстинктивно чекати перед тим, як виконати те, що жінка просить для того, щоб створити відчуття, неначе він робить це за власним бажанням і зі своєї волі. Результатом є пиляння, тому що щоразу, як вона повторює прохання, він знову відтягує час, щоб його виконати.
Коли я з коханим паралельно читала цю книжку, то побачила, що він виділив цей абзац і поставив смайлик. На мою особисту думку, чоловіки часто не усвідомлюють, чому саме вони це роблять. До речі, у жінок таке теж спостерігається. Я, наприклад, помітила за собою, отримуючи від свого хлопця пораду чи від батьків (часто це також видно у дітей, що отримують поради від батьків), як щось робити по-інакшому (скажімо, складати посуд у посудомийці чи застелити ліжко саме і такий спосіб ітд ітп), що буду робити по-своєму і надалі, навіть якщо їхні поради ефективніші і мають сенс. Вважаю, що тут грає роль також і те, як саме ця порада подається: якщо порада так собі «між іншим», то її швидше сприйму, а коли порада тире наказ і тицяння, що мій спосіб не такий хороший, як їхній, я противитимусь, бо бачитиму це як посягання на свою волю і вияв їх вищості, які я теж відмовляюсь сприймати. Зазвичай батьки використовують свій вищий статус і ту владу, яку мають над дитиною ( навіть коли та вже доросла) і часто замість пропонувати все ще наказують чи радять у наказовому тоні. Звідси й спротив у дітей, які бачать себе вже незалежними, на мою думку. У випадку з парами, чоловіки часто підсвідомо використовують спосіб, яким вони спілкуються на роботі чи в дружбі з чоловіками, у своїх стосунках з жінками, і замість непомітно повідомити про їхній споісіб, наприклад, організувати кухню по-іншому (а саме так зробили б це дві жінки між собою - непомітно й обережно, борони боже використовувати наяву й показувати свій вищий статус), рубають з плеча речення, що жінками сприймається як наказ. У стосунках, де жінка не проти мати чоловіка і давати йому вищий статус, можливо, проблем не виникатиме. Та в таких стосунках, як-от мої, де я є чутлива до нерівного розподілу сил, будуть конфлікти.

Так, авторка в книжці наводить ряд соціологічних досліджень, де вивчалися розмови між дівчатками та хлопчиками дитсадка, школи й розмови вже дорослих людей. Жінки замість наказів часто використовують фрази заклику: "А ходімо туди..", " А помиймо ось це...", "А, може, нам краще зустрітись саме в тому місці?" тощо. Після чого зазвичай слідує пояснення їх пропозиції. Таким чином вони зрівнюють статус з іншим співрозмовником і дають йому\їй відчуття, що вони дійшли до рішення спільно.

Починаючи з малого віку, хлопчики вирішують проблеми іншим чином. У їхньому середовищі вищий за статусом наказує, не пояснює, часто суперчки вирішуються силою. До речі, також через конфлікти може досягатися й дружба. Згадаймо ситуацію, коли хлопчик тягне дівчинку за кіски, бо вона їй подобається.

В такому разі, якщо жінки розмовляють і чують мову взаємозв’язку та інтимості, а чоловіки – мову статусу та незалежності, тоді розмова між чоловіками та жінками може бути як міжкультурна комунікація. Твердження, що чоловіки та жінки виростають у різних світах, може сприйматися як абсурд. Спочатку. Навіть якщо вони й виростають у одному районі, у тому ж кварталі, чи навіть в тій самій хаті, хлопчики й дівчатка ростуть у різних словесних світах. Дорослі говорять до них по-інакшому й очікують, що їхні відповіді різнитимуться. І найголовніше, діти навчаються не лише від своїх батьків, а й від оточення, в якому виростаюь.
Хлопчики зазвичай граються надворі, у великих групах, що структуровані ієрархічно. Дівчатка – в маленьких групах чи по парах. Центром соціального життя дівчинки зазвичай є її найкраща подруга.

Чоловіки й жінки, розмовляючи, мають різні цілі.

Єві вирізали з грудей пухлину і після операції вона поскаржилась сестрі, що їй не подобається, як її груди виглядають, і що шов змінив їх контур. Сестра сказала, що розуміє, навела свій приклад і знову підтвердила, що розуміє те, як Єва почувається. Коли Єва поділилася своїми думками зі своїм чоловіком, він сказав: «То зроби пластичну операцію». Єва образилася і запитала, чи йому теж не подобаєся контур її грудей після операції. Він сказав, що він різниці не бачить. «То чому ти кажеш, щоб я зробила пластичну операцію?» Вн відповів: « Бо ТИ сказала, що тобі не подобається, як вони виглядають».

Єва хотіла «подарунок» розуміння, а чоловік дав їй «подарунок» поради. Він взяв на себе роль вирішувача проблеми, в той час коли вона просто хотіла підтвердження своїх почуттів.

Це пояснює, чому так багато чоловіків впадають у відчай, коли їхні спроби від душі допогти жінки сприймають з осудом. Один авторчин друг сказав, що він ледь волосся собі не виривав на голові з відчаю. Його жінка щовечора приходила з роботи й жалілась на боса чи колег, але відмовлялася слухати його порад щодо вирішення проблем із ними. Інший чоловік поділився з авторкою думкою, що жінкам просто подобається нити про одну й ту ж проблему, обговорювати її, а чоловікам хочеться просто вирішити свої задачі й забутись про них або просто відсміятися від них.
Просто для більшості жінок у розмовах про проблеми на роботі чи з друзями повідомлення «назовні» не таке важливе. Їх більше цікавить підтекст: розповідаючи про свої проблеми, вони очікують вияву розуміння («Так, я розумію, як тобі») або розповіді такої ж проблеми («Я так само почувалася, коли щось схоже відбувалося зі мною»). Іншими словами, розмови про проблеми повинні підсилити інтимність, посилаючи підтекст: «Ми обидві такі самі. Ти не одна» тому жінки розчаровані, коли вони не отримують підсилення інтимності, а навпаки, відчувають збільшення відстані, що її приносить чоловіча порада, яка, здається, подає підтекст: «Ми не однакові. Ти маєш проблему. А я знаю, як її вирішити».

Чоловічий підхід виявляється у непрямому пом’якшенні почуттів, що йдуть від проблеми, аткуючи їхню причину. Оскільки жінки очікують, що їхні почуття повинні бути підверджені слухачем, чоловічий підхід відчувається, наче атакують їх самих.

ПЛІТКИ
Плітки для жінок можуть виконувати функцію зближення, особливо якщо це розмова не "проти ", а розмова "про". 
Коли більшість чоловіків розмовляють між собою, то теми здебільшого про бізнес, політику, футбол тощо. Вони також пліткують (можливо, бачачи це по-іншошму), але особистого там дуже мало. Навіть якщо чоловіки й згадають про своїх жінок, сім’ю, то згадка ця буде короткою, без додаткових деталей.
Задля досліджень авторка просила студентів та друзів записати свої розмови з друзями на плівку. Один з чоловіків підніс свою плівку жінці і з гордістю заявив: «Це – добра розмова, тому що тут мій друг та я не просто пермовляємося. Тут кожна репліка значуща». Коли жінка прослуховувала плівку, то виявилося, що чоловік та його друг вирішували якусь комп’ютерну проблему. Все, що вони говорили, було технічною термінологією й нічого особистого. Вона не тільки не вважала це «доброю розмовою», вона взагалі розмовою це не назвала би. Його ідея гарної розмови - фактуальні, неособисті репліки, спрямовані на вирішення складної проблеми, її – та, яка наповнена особистим вмістом.