Нотатка про подорожі

Коли я прочитала пост про мобільність німців та їх здатність швидко переїздити з місця на місце, я мимоволі відживила недавнішні спогади про свою здатність кочувати з країни в країну, з рожевою валізкою (ми її придбали з мамою в Ашані в поспіху перед моїм першим в житті вилазом за межі України; брала я тоді найдешевшу, й понині дивуюся, як вона не розвалилася чи не порвалася на шмаття), яка була легенька мов пір'їнка, бо вміщувала лиш найнеобхідніше. Як Джек Річер (див.автора Lee Child), я змінювала локацію щодва-три місяці, купуючи чого не стачало на місці, там же його й полишаючи.

Щоразу нове житло, нові колеги, нові друзі, нові враження й розчарування, захват і подивування. Й лиш пригрієшся, релакснеш й видихнеш – час пакувати ту рожеву валізку (потім я купила в Китаї більшу, пластикову й кольору неба, мого улюбленого). Але як же це було захопливо! Аж жижки трусились – так кортіло в нове місце. Аеропорти здавалися таємниче-романтично-вабними, а нове повітря –  невідано-принадливим. Географічні найменування, що рік тому звучали екзотично-недосяжними, ставали моєю реальною дестинацією.

Коли осіла в Бангкоці, ще рік потому мала «ломки», притаманні циганам, або по-модньому - travel junkie (тобто-залежний від подорожувань).Щотримісяці дім та місто набридали, я капризувала й ладна була вже ось сеї миті схопитися й летіти кудись, без певності, чи повернусь назад.

На фото Chicken Island, або Курячий острів у провінції Крабі

Але я поверталася. Знову летіла.

Час проходив. 

Аеропорти ставали буденнішими, повітря –  не таким поетичним, нові місця – однаково нецікавими або цікавими на тиждень, без розширених від збудження зіниць і пришвидшеного серцебиття.

Теперки, коли літак сідає там, де повітря таке збито-вологе, що не можеш вдихнути з першої спроби наповну, де скрізь пальми, фрукти й мої улюблені «сіамські» собаки й сіамські коти, що не мають домівок, я зворушливо хвилююсь, наче на першому побаченні з цим містом, а потім полегшено-розслаблено видихаю: «Вдома!».