Переклад - Джон Ґрішем

                                     

Адвокат із сумнівною репутацією

Мене звати Себастіан Рад.  Хоч я досить відомий у своїх колах адвокат, ви не побачите мого імені на біл-бордах,  автобусних зупинках чи в рекламних довідниках. Я не плачу грошей, щоб бути на телебаченні, хоча я досить часто там з’являюсь. Ви не знайдете мого імені у телефонному довіднику. І в мене немає традиційного для адвоката офісу. Я ношу при собі пістолет,  ношу легально, тому що моя особа зазвичай привертає увагу людей також зі зброєю, і вони залюбки б на мені її застосували. Живу я сам, сплю зазвичай теж сам, і не володію терпінням чи розумінням, потрібними для дружби.  Право – це моє життя; воно мене повністю поглинає й лише почасти задовольняє.  Не сказав би, що це «ревнива коханка», як одна забута людина так незрівнянно була  його назвала.  Воно більше схоже на владну жону, яка контролює чекову книжку. І нема куди від того подітися.

Теперішні ночі я проводжу в дешевих готельчиках, які щодня змінюються. Ні, я не хочу зекономити гроші, радше – я хочу залишитись живим. Саме зараз знайдеться купа людей, які хочуть мене прибити, й декотрі з них виявили своє бажання досить гучно. Вас не навчать на юридичному факультеті того, що одного разу доведеться захищати людину, звинувачену в такому мерзенному злочині, що мирні громадяни захочуть взяти правосуддя в свої руки та пристрелити обвинуваченого, його адвоката й навіть самого суддю.

Та мені вже погрожували раніше. Це невід’ємна частина життя адвоката-одинака, підвиду професії, який я обрав для себе 10 років тому. Після закінчення університету роботу було майже неможливо знайти. Я неохоче прийняв посаду на неповний робочий день в офісі державного захисника Міста. Звідти я перейшов у маленьку неприбуткову фірму, яка займалася лише кримінальними справами.  По кількох роках та фірма розвалилась, і я знову залишився сам, разом з купою таких, як я, адвокатів, намагаючись хоч якось заробити на прожиття.

Одна судова справа зробила мене знаним. Не можу сказати, що вона принесла мені славу. Ну, справді, як можна називати адвоката знаменитим у мільйонному місті? Хоча багато тутешніх нездар вважають, що вони знамениті. Вони посміхаються з білбордів, тим часом молячись, щоб ви збанкрутіли, вони бундючаться в телерекламах, вдаючи, що занепокоєні вашими травмами; та вони змушені оплачувати власну популярність. Але я – ні.

Дешеві готелі змінюються щотижня. Я причетний до судового процесу, який відбувається в гнітючому, застійному, мужичому містечку, що зветься Майло, дві години їзди від мого дому в Місті. Я захищаю пришелепуватого вісімнадцятирічного хлопчину, який покинув школу. Його звинуватили у вбивстві двох маленьких дівчаток – одному з найжахливіших злочинів, які мені коли-небудь доводилось бачити. А бачив я достатньо. Мої підзахисні майже завжди винні в скоєному, тому я не витрачаю надто багато часу на турботу про те, отримують вони заслужене покарання чи ні. Однак тут Гарді не винний, та це не має ніякого значення. Наразі для мешканців Майло найважливіше те, щоб Гарді визнали винними і присудили смертну кару та якнайшвидше її  реалізували; таким чином жителі міста відчують полегшення і зможуть рухатися далі. Рухатися куди, якщо дозволите? Побий мене грім, якщо я знаю , та й мені начхати. Це місце задкувало останні 50 років, і якийсь один жалюгідний вердикт ледве щось змінить. Я читав, та й чув, що Майло вимагає своєї «розв’язки», що б то не означало. Потрібно бути геть зовсім бевзнем, аби повірити, що це місто якимсь чином стане терпимим, буде рости й процвітати, щойно Гарді отримає голку.

Моя робота багаторівнева і складна, але в той же час досить проста. Держава платить мені за першокласний захист підсудного, звинуваченого в навмисному вбивстві, за яке карають смертю; тому це зобов’язує мене воювати, наступати й здіймати бучу в залі засідань, де ніхто мене не хоче й чути. В дійсності Гарді був засуджений вже того дня, коли його арештували, і це судове засідання – лише формальність. Тупі та зневірені копи вигадали обвинувачення й сфабрикували докази. Прокурор знає про це, але занадто він безхребетний, крім того, він сподівається на перевибори наступного року. Суддя взагалі ледь не засинає. Присяжні, в загальному хороші прості люди, з жадністю спостерігають за процесом та радо приймають на віру всі брехні, котрі їм їхні звитяжницькі органи презентують у вигляді показань свідків.

У Майло є достатньо дешевих мотелів, але я не можу в них зупинятись. Мене б одразу там лінчували, чи здерли  шкіру з живого, чи спалили б, або, якби поталанило, снайпер вистрелив би мені межи очі й все це закінчилося б за мить. Під час судового процесу поліція штату забезпечує нас охороною, але враження від цих парубків таке, наче їм все одно. Вони такої ж думки про мене, як і решта людей у місті. Для них я розпатланий фанатик із сумнівною репутацією, достатньо пришелепкуватий, щоб захищати права дітовбивць.

Сьогодні мій готель Гемптон Інн знаходиться на відстані 20 миль від Майло. Вартує він 60 доларів за ніч і держава мені їх відшкодує. У сусідній кімнаті спить Партнер, кремезний, сильно озброєний чолов’яга. Він носить чорний костюм й скрізь мене возить. Партнер – мій водій, охоронець, повірник, помічник, кеді та єдиний товариш. А заслужив я таку відданість від нього в той день, коли присяжні визнали його невинним у вбивстві копа під прикриттям. Ми покинули судову залу пліч-о-пліч і відтоді стали нерозлийвода. Принаймні два рази його намагалися вбити копи поза службою. Один раз вони приходили по мене.

Але ми вистояли донині й продовжуємо ухилятися від можливих ударів.

2.

О восьмій ранку Партнер стукає у двері. Час іти. Ми вітаємось і залазимо в моє авто – великий чорний вантажний фургон марки Форд, повністю обладнаний під мої потреби. Оскільки він часто заміняє мені офіс, то задні місця переставлено навколо маленького стола, який згортається в стіну. Там же розташований диван, де мені досить часто доводиться ночувати. Всі вікна затемнені і куленепробивні. Тут також є телевізор, стерео система, інтернет, холодильник, бар, кілька пістолетів і одяг на зміну. Я сідаю спереду разом з Партнером, і ми розгортаємо наші фастфудівські сосиски в тісті, поки покидаємо паркувальний майданчик. Немаркована поліцейська автівка  супроводжує нас до Майло. Інша їде позаду. Ще одна смертельна погроза була надіслана електронною поштою два дні тому.

Партнер завжди мовчить, хіба як до нього заговорять. Не я вигадав це правило, але воно моє улюблене. Партнера аніскільки не хвилюють довгі павзи в наших розмовах, мене так само. По багатьох роках мовчанки ми навчились спілкуватися за допомогою кивань, підморгувань та німої згоди. На півдорозі до Майло я відкриваю справу і починаю робити замітки. Це подвійне вбивство було настільки жахливе, що жоден місцевий адвокат не схотів і на крок підходити до нього.

Потім Гарді арештували; лиш одненький погляд на нього – й ви впевнені, що Гарді винен. Довге волосся, пофарбоване в смолянисто-чорний колір, напрочуд велика колекція пірсингів на лиці й татуювань на тілі, металеві сережки, холодні бліді очі, й осміх, який неначе промовляє: «О’кей, ну, я зробив це, ну то й що?». У своїй першій історії майлівська газета описала його як «члена сатанинського культу з попередньою судимістю за розбещення дітей». Як вам таке почути від чесної та неупередженої газети? Він ніколи не був членом ніякого сатанинського культу, й запис про розбещення неповнолітніх – зовсім не те, що здається на перший погляд. Але від того моменту Гарді був винним і я взагалі диву дивуюсь, як ми протримались стільки часу. Вони хотіли підвішати його ще кілька місяців тому.

Вже й так зрозуміло, що всі адвокати в місті зачинили свої двері і повимикали телефони. Тут немає системи громадського захисту, місто замале для цього. Всі підсудні, що не взмозі оплатити свої судові справи, розподіляються суддею. Таке тут узвичаєння, що ці неприбуткові справи беруть наймолодші адвокати, тому що по-перше: хтось та й мусить, по-друге: старші адвокати робили те саме, коли були новачками. Але ніхто не погодився б захищати Гарді, й правду кажучи, я їх розумію. Це їхнє місто, їхнє життя. І якщо вони надумають вплутатись в таке покручене вбивство, це може дійсно зашкодити їхній кар’єрі.

Як суспільство, ми віримо в справедливий суд для людини, звинуваченої в серйозному злочині, але дехто з нас має труднощі це прийняти, особливо коли мова йде про забезпечення обвинуваченого компетентним адвокатом, щоб гарантувати цей же справедливий суд. Такий слуга закону, як я, живе із постійним запитанням: «Але як же Ви можете захищати такого покидька?»

Я випалюю: «Хтось мусить», і йду геть.

Чи справді ми хочемо чесного суду? Ні, не хочемо. Ми хочемо правосуддя,  й хутчіш. Це, так  зване, правосуддя видозмінюється в наших очах залежно від справи.

Ми також не віримо в чесні суди, тому що дідька лисого вони в нас є. Презумпція невинуватості тепер є презумпцією вини. Тягар доказування перетворився на фарс, оскільки самі докази, зазвичай, вигадані. Вина поза розумним сумнівом тепер означає – якщо, ймовірно, він це скоїв, то приберімо його геть із вулиць.

В усякім разі, всі захисники накивали п’ятами, й Гарді залишився без адвоката. Тож я швиденько отримав дзвінок, що є показником (сумним чи навпаки) моєї репутації. В цій частині штату серед правовиків добре відомо: якщо ви не можете знайти ніякого захисника – дзвоніть Себастіану Раду. Він захищатиме будь-кого!

Коли Гарді заарештували, біля в’язниці зібралося юрмище людей й вимагало справедливості. Коли поліція проводжала його до фургону для поїздки в суд, натовп проклинав його, закидуючи помідорами та камінцями. Місцева газета дбайливо все зафіксувала й ця подія навіть потрапила до вечірніх новин Міста ( у Майло нема своєї телестанції, лише примітивненьке кабельне). Я вимагав заміни місця, благав суддю перенести судове засідання принаймні за сто миль звідси, аби була змога знайти хоч одного присяжного, який не кидав сміття в цього малого чи не проклинав його за вечерею.  Але нам відмовили. Всі мої досудові клопотання були відхилені.

Знову ж таки: місто хоче справедливості. Місто хоче «розв’язки».

Біля мого автомобіля натовпу немає, тож ми повертаємо на коротенький проїзд біля будинку суду. Та деякі із завсідників вже тут. Вони купчаться за поліціянтами неподалік і тримають свої жалюгідні плакати, на яких понаписано такі винахідливі речі, як «Повішати дітовбивцю», «Сатана чекає» та «Мерзотнику Рад, геть із Майло!». Там десь з десяток тих нікчемних душ, що так і чекають пообзивати мене, а найголовніше – показати свою ненависть до Гарді, який прибуде сюди через п’ять хвилин. На початку судового процесу кілька фотокамер помітили це маленьке зборище, й воно потрапило до газет разом зі своїми написами. Такі справи, звичайно, лише підохотили цих осіб, й з того часу вони були тут щоранку. Дебела С’юзі тримає напис «Мерзотнику Рад» й виглядає так, наче вона хоче пристрелити мене. Прудкий Боб стверджує, що він родич однієї із вбитих дівчат, й говорить щось на кшталт того, що цей судовий процес – то марна трата часу.

Тут він має рацію, на жаль.

Зупинивши фургон, Партнер поспішає до моїх дверей, де вже чекають троє офіцерів таких же розмірів, як і він. Надійно прикритий, я виходжу з автівки, прошмигую в задні двері судового будинку в той час, як Прудкий Боб обзиває мене хвойдою. Ще одне безпечне прибуття. Я не знаю про жоден випадок в наш час, коли адвокат з кримінальних справ був би застрелений під час входу до будинку суду в середині самого процесу правосуддя. Однак, я вже змирився з перспективою, що я, прецінь, можу бути першим.

Ми підіймаємося пожежними сходами, до яких нікому немає доступу, й мене заводять в маленьку кімнатку без вікон, де колись тримали ув’язнених для зустрічі з суддею. По кількох хвилинах прибув Гарді, цілий і здоровий. Партнер виходить й зачиняє за собою двері.

-   Як ся маєш? – запитую, коли ми вже самі в кімнаті.

Він всміхається й потирає зап’ястя, звільнені від наручників на кілька годин.

-   Та нормально, думаю. Не виспався.

Він також не ходив митися, бо боїться. Час від часу він намагається помитися, але йому не вмикають гарячої води. Тож Гарді смердить давнім потом й брудною постіллю, а я вдячний, що мій клієнт сидить досить далеко від присяжних. Чорна фарба сходить з волосся й з кожним днем світлішає, а шкіра його стає блідішою. Він змінює свої кольори перед присяжними – ще один очевидний знак його тваринних здібностей і сатанинських нахилів.

-  Що буде сьогодні? – запитує він з майже дитячою цікавістю. В нього IQ десь 70, ледь достатньо для того, щоб бути обвинуваченим й по тому умертвленим.

-  Все те ж саме, Гарді. Боюсь, все те ж саме.

-  Ви можете змусити їх перестати брехати?

-  Ні, я не можу.

Штат не має жодних фізичних доказів, які пов’язували б Гарді зі вбивствами. Нуль. Отож, замість того, щоб оцінити нестачу доказів і переглянути свою справу, держобвинувач робить те, що він часто робить – провадить далі разом із брехнями й сфабрикованими свідченнями.

Гарді провів два тижні в залі судових засідань, слухаючи неправду й від того повільно похитуючи головою, заплющивши очі. Часом він так похитував головою годинами, й присяжні, певно, думають, він здурів. Я наказував йому перестати, сісти рівно й взяти ручку та пописувати щось у записнику так, наче він має мізки й хоче боротися, хоче виграти. Але він просто-таки не може це робити, а я не можу сперечатися зі своїм клієнтом в залі. Я також казав йому прикрити свої руки та шию, щоб заховати татуювання, але він пишається ними. Я просив його зняти пірсинги, але він наполягає залишатись таким, яким є. Кмітливі чолов’яги, що керують в’язницею, забороняють пірсинги будь-якого вигляду всім ув’язненим, якщо ви, звичайно, не Гарді, що повертається на судове засідання. В цьому випадку – понавдягай їх хоч по всьому обличчю. Май вигляд якнаймерзенніший, якнайпришелепкуватіший і сатанинський, Гарді, щоб ніхто й не сумнівався в твоїй провині.

На цвяшку висить та ж сама біла сорочка й штани кольору хакі, які він вдягає щодня. Заплатив за цей дешевий ансамбль я. Він повільно розщібає оранжевий тюремний комбінезон й виходить з нього. Він не носить білизни. Я це помітив в перший день суду й понині намагаюсь ігнорувати, як можу. Він повільно вдягається. «Стільки брехні»,  - проказує.

Він має рацію. Держобвинувач викликав дев’ятнадцять свідків на цей час, й жоден не вистояв проти спокуси трохи перебільшити, чи взагалі відверто набрехати. Патологоанатом, що робив розтин в кримінальній лабораторії штату, сказав присяжним, що ці дві маленькі дівчинки затонули, а потім також додав, що «удар тупим предметом» по головах був допоміжним фактором. Так історія виглядатиме соковитіше, якщо присяжні повірять, що дівчатка були зґвалтовані й побиті перед тим, як їх викинули в ставок. Немає жодного фізичного доказу, який вказував би, що дівчата зазнали хоч якогось фізичного домагання, але це ніяк не зупинило прокурора зробити це частиною його судового обвинувачення. Я поторгувався з ним зо три години, але важко сперечатися із спеціалістом, навіть таким некомпетентним.

Оскільки штат не має жодного доказу, то мусить їх сам придумати. Найбільш обурливим було свідчення тюремного стукача, котрого вони прозивають Смат (пляма). Слушне прізвисько. Смат вправний судовий брехач; він постійно дає свідчення й скаже все, що держобвинувач йому накаже. У випадку з Гарді, Смат знову потрапив до в’язниці за наркотики – йому світило десять років, а копам потрібен був якийсь свідок, ну й що казати, Смат повністю належав їм. Вони виклали йому деталі злочину, по тому перевели Гарді з регіональної в окружну в’язницю, де був запроторений Смат. Гарді не знав, навіщо його переводять, й не мав жодного уявлення, що на нього чекає пастка (все це сталось до того, як я втрутився в справи). Копи  закинули Гарді в маленьку камеру разом зі Сматом, котрий тільки й пнувся балакати та поривався допомогти, чим тільки міг. Він поділився тим, що ненавидить копів й що знає кількох хороших адвокатів. Він також читав про вбивство двох дівчаток й здогадувався, хто насправді міг їх вбити. Позаяк, Гарді не знав нічого про ці вбивства, то й не міг чогось додати до цієї розмови. Втім, в межах двадцяти чотирьох годин Смат оголосив, що чув повне зізнання. Копи вилучили його із камери й Гарді більше не бачив його аж до судового засідання. Для свідчення Смат добре причепурився: вдягнувся в сорочку з краваткою, підрізав коротко волосся та заховав свої тату від присяжних.  В неймовірних деталях він переказав від імені Гарді, як той слідкував за дівчатками до лісу, збив їх з велосипедів, заткнув їм рота та зав’язав їх, після того знущався з них, зґвалтував та побив перед тим, як кинути їх до ставка. За версією Смата, Гарді був під кайфом від наркотиків й слухав хеві метал.

То була нічогенька собі вистава. Я знав, що то все небилиці, знали це також Смат із Гарді, разом з копами й держобвинувачами; і я підозрюю, що й суддя мав деякі сумніви. Попри це, присяжні проковтнули все це з відразою й подивлялись з ненавистю на мого клієнта, який слухав із закритими очима, мотиляючи головою: ні, ні, ні. Свідчення Смата були моторошними, аж перехоплювало подих, й наповнені стількома деталями, аж іноді не вірилося, що він їх сфабрикував. Ніхто так брехати не може!

Я допитував Смата цілісінькі вісім годин, весь виснажливий день. Суддя був вередливим, присяжні дивилися каламутними очима, та я міг би продовжувати й тиждень. Я запитав Смата, скільки разів він свідчив в кримінальних судових засіданнях. Він відповів – можливо, двічі. Я добув записи, освіжив йому пам’ять, й пройшовся всіма дев’ятьма засіданнями, в яких він творив ті ж самі дива для наших чесних та справедливих державних обвинувачів. Прояснивши заплутані спогади Смата, я запитав його, скільки разів обвинувачі зменшували йому строк ув’язнення після того, як він брехав для них в суді. Він сказав, що ніколи, отож я пройшовся всіма дев’ятьма справами знову. Я показав документи. Я розтлумачив ладом для кожного, присяжним зокрема, що Смат – брехливий серійний донощик, який обмінював фальшиві показання на поблажливість.

Зізнаюсь: я гніваюсь під час судового розгляду, й часто це шкодить. Я втратив свою рівновагу зі Сматом й добивав його так безжально, що деякі з присяжних почали йому симпатизувати. Врешті, суддя наказав мені йти далі, але я не послухав. Я ненавиджу брехачів, особливо тих, що присягають говорити правду, а потім видумують свідчення, щоб обвинуватити мого клієнта. Я верещав на Смата, а суддя верещав на мене, й часом здавалось, що кожен в залі валує. Це не пішло на користь Гарді.

Можна посподіватись, що прокурор розбавив би свій парад брехунів чесними свідком, але такий крок вимагає бодай якоїсь інтелігентності. Його наступним свідком був ще один в’язень, ще один нарик, що засвідчив, начебто він був у холі біля камери Гарді й чув, як той зізнавався Смату.

Брехня на брехні.

-   Будь ласка, зупини їх, - мовить Гарді.

-   Я намагаюсь. Роблю все, що можу. Ми мусимо йти.

3.

       Уповноважений веде нас до зали, яка знову напхана людьми й важка від шару напруженого занепокоєння. Йде десятий день свідчень і я певен, що це найцікавіша подія в цьому гнилому містечку. Ми – розвага! Судове засідання напаковане повздовж і впоперек людьми, вони ще й підпирають стіни. Дякувати Богові, погода зимна, а то ми всі були б просякнуті потом. Судовий процес щодо найвищої міри покарання вимагає від захисту мати принаймні двох адвокатів. Тротс – мій співзахисник, грубий нудний хлопчина, який мусив би спалити свою ліцензію юриста і проклясти той день, коли він намріяв був показати свою пику в залі судових засідань. Він з маленького містечка за двадцять миль звідси, достатньо далеко, припустив він, щоб приховати  свій зв'язок з жахливим процесом Гарді. Тротс зголосився опікуватися всіма досудовими клопотаннями, маючи намір втекти з корабля, коли суд стане реальністю. Проте, діло не вигоріло так, як він собі напланував. Він запоров бочину у попередніх перемовинах так, як тільки вміють новачки, опісля намагався себе звільнити. Суддя не дозволив. Потому Тротс вирішив, що непогано буде посидіти у ролі співзахисника, набути трохи досвіду, відчути тиск справжнього суду й таке подібне, та після кількох смертельних погроз він покинув старатися. Погрози для мене – справа буденна, як ранкова кава чи брехливі копи.

Я подавав три клопотання, щоб усунути Тротса з лави співзахисника. Звичайно ж, всі три відхилені. Отож, Гарді та я залишилися з цим тупаком, який є радше перешкодою, ніж підмогою. Тротс сидить від нас якнайдалі, хоча, враховуючи нинішню гігієну Гарді, винити його не можу.

Кілька місяців тому Гарді розповів мені, що під час його першого інтерв’ю з Тротсом в окружній в’язниці адвокат був шокований, коли Гарді заявив, що не винен. Вони навіть сперечалися про це. Як вам таке чути від ревного захисника?

Тротс сидить в кінці столу, з головою, понуреною в даремні писульки, з очима, які нічого не бачать, та вухами, які нічого не чують. Однак він відчуває позирки від присутніх позаду нас, які ненавидять й хочуть придушити нас разом з нашим підзахисним. Тротс думає, що й це промине і він повернеться до свого життя та кар’єри, щойно закінчиться суд. Він помиляється. Щойно закінчиться суд я подам в асоціацію адвокатів штату скаргу з професійної етики, яка стверджуватиме, що Тротс надав «неефективний адвокатський захист» перед та під час суду. Я вже робив це раніше, тому знаю, як її подати, аби на неї звернули увагу. В мене свої битви з асоціацією і я розуміюся на цій грі. Після того, як я закінчу з Тротсом, він захоче віддати свою ліцензію і взяти роботу продавця покористованих автівок.

Гарді всідається на своє місце посередині за нашим столом. Тротс не дивиться на свого клієнта, не говорить.

Прокурор Х’ювер підходить та простягає мені лист паперу. Не звучать ніякі «добрі ранки» чи «привіти». Ми вже так віддалилися від найзвичайнісіньких ввічливостей, що якби хто промимрив щось ґречне, то це подивувало би всіх. Я ненавиджу цього чоловіка так сильно, як і він мене, та я маю перевагу в цій грі ненавистей. Майже щомісяця мені доводиться мати справу з напиндюченими прокурорами, які брешуть, ошукують, чинять перешкоди, когось покривають, ігнорують професійну етику й роблять геть-чисто все, аби дістати обвинувачення, навіть коли вони знають правду і правда говорить їм, що вони схибили. Тож, я знаю цю породу, знаю цей рід, підклас адвокатів, які ставлять себе понад законом, тому що вони самі закон. Х’ювер, з іншого боку, нечасто має діло з такими самітниками, як я, тому що (тим гірше для нього) не часто бачить такі сенсаційні справи, і майже ніколи не бачить такі справи, коли підзахисний з’являється з пітбулем в ролі свого адвоката. Якби він мав справу зі скаженими захисниками частіше, то був би більш тямущий у своїй ненависті до нас. Для мене це спосіб життя.

Я беру папірець й питаю: «То хто ж твій брехун дня?».

Він нічого не відповідає та йде назад до свого столу, де його маленьке стадо асистентів у темних костюмах поважно купчиться, аби додати ще більше драми для своїх односельців. Вони тут на видноті; це найбільше шоу в їхніх жалюгідних відсталих кар’єрах, і в мене часто складається враження, що кожна особа з офісу державного захисника, яка вміє ходити, говорити, носити дешеве вбрання й таскати новий чемодан, скупчилась навколо цього стола, аби забезпечити правосуддя.

Судовий розпорядний валує, я встаю, суддя Кауфман заходить, потім ми всі всідаємось. Гарді відмовляється підводитися, аби виказати повагу до сановитого чоловіка. Спочатку це дуже розізлило Його Честь. В перший день процесу – здається, вже місяці проминули – він гаркнув на мене: «Пане Раде, чи не попросите Ви свого клієнта підвестися?».

Я попросив, той відмовився. Це присоромило суддю, й потому ми обговорили це в його кабінеті. Суддя пригрозив тримати мого клієнта весь день у в’язниці за неповагу до суду під час всього судового процесу. Я намагався це підохотити, та мимохідь зауважив, що на таку надмірну реакцію повсякчас звертатимуть увагу під час апеляції.

Гарді мудро відзначив: «Що вони можуть мені такого зробити, чого ще не зробили?». Отож, щоранку суддя Кауфман починає церемонію з довгого огидного нахмурювання на мого клієнта, який зазвичай сидить зсунувшись на стільцеві, бавлячись своїм кільцем у носі або ж мотиляючи головою із закритими очима. Неможливо визначити, кого з нас, адвоката чи підзахисного, Кауфман зневажає більше. Як і весь Майло, він давно вже певен, що Гарді винен. І як кожен в цій залі, він зненавидів мене з першого дня.

Немає значення. У цьому ремеслі ти рідко маєш союзників і швидко набуваєш ворогів.

Оскільки Кауфман, як і Х’ювер, має перевибори наступного року, то він натягує свою фальшиву політичну посмішку і запрошує кожного в цій залі до ще одного цікавого дня у пошуках правди. Згідно з розрахунками, які я зробив одного дня під час обіду, коли судова зала була пуста, приблизно 310 людей сидять позад мене. Окрім матері та сестри Гарді, кожен палко молиться за обвинувачення та швидку страту потому. І за Кауфманом рішення. За суддею, який донині дозволив кожне слово сфабрикованих свідчень, запропонованих штатом. Часом здається, наче він боїться втратити голос чи два, коли підтримає хоч одне моє опротестування.

Коли всі вже по своїх місцях, заводять присяжних. В тій коробці для присяжних напаковано чотирнадцять людей – дванадцять вибраних з парою запасних, на випадок, коли хтось захворіє чи вчинить щось неправильне. Вони не ізольовані (хоча я подавав запит про це), тож вільні йти щовечора додому й поливати Гарді й мене брудом за вечерею. По обіді Його Честь повсякчас попереджує їх не промовляти жодного слова про справу, та можна майже розчути їхнє базікання, щойно вони від’їздять. Вони вже все вирішили. Якби вони голосували вже зараз, перед тим, як ми подамо хоч одного свідка на захист, вони визнали б його винним і вимагали б його страти. Потім вони повернулися б додому як герої та обговорювали б цю справу до кінця своїх життів. Коли Гарді отримає голку, вони будуть по-особливому пишатися своєю визначальною роллю у віднайденні справедливості. У Майло їх будуть величати. Їх вітатимуть, зупинятимуть на вулицях, впізнаватимуть у церкві.

Досі ще повен сил, суддя Кауфман запрошує їх назад, дякує за їхню громадську службу, питає похмуро, чи хтось намагався контактувати з ними, аби вплинути на їхнє рішення. Це зазвичай спонукає кілька поглядів в мою сторону, так, наче я маю час, сили чи дурість ходити крадькома навшпиньках вулицями Майло вночі, переслідуючи сих же присяжних, аби 1) підкупити їх, 2) залякати їх, 3) благати їх. Всі знають як отче наш, що я єдиний ошуканець в цій залі, не зважаючи на вервечку гріхів, скоєних іншою стороною.