Нотатка про кінкао

*Словничок. Кінкао: з тайської дослівно – «їсти рис», що вживається просто в значенні «їсти». Найголовніша, найцентральніша й щоденна тема всіх розмов, обговорень і дискусій тайців.

Про кінкао, або чому тайці їдять ложкою.

Після довгого знімального дня за межами Бангкоку цигикаєм у бусі поміж вечірніх мерехтливих ліхтарів назад до КрунґТепу. Я лиш мрію про душ і ліжко. Та ми майже завше зупиняємося біля якогось шалашика з тайською їжею, що лиш прозивається рестораном.

Бідненька зморена паругодинним голодом команда радісно-поспіхом вивалюється з автівки.

Їжа!

Запрошують і мене, а я тим часом в душі гніваюсь, бо знаю – через це кінкао доїдемо додому на годину пізніше. Відтак заспокоююсь та все ж віддаю їм належне за гостинність і турботу – це не Париж, де перед роботою застерігали брати з собою10 євро на ланч.

Сидячи за столом, я стежу, як знімальна група, чий апетит розбурхано запахами із кухні, по-дитячому гарячково-збуджено замовляє з меню і се, і те.

Страви прибувають одна за одною, швидко заповнюючи пустий довгий стіл. Моя занепала з голоду компанія (стилісти, фотографи, помічники стилістів тощо) приступає до них, пропускаючи побажання смачного – бо такого слова в них нема – відсипаючи на свою тарілочку кожної страви по трошки. Щось там калапуцяють, поливають міріадами смердючих соусів. Припрошують і мене скуштувати, пояснюючи що є те, а що є це. Я обачно запитую: «Пхет май?» (це гостре?), відмовляюся і далі споглядаю, як компанія, гучно плямкаючи й цямкаючи, тарабанить виделкою і ложкою по тарілці. Кожен плям і кожен цям, кожні скрип і шкряб приборів по тарілці я переживаю з неабиякими тортурами, а в легені майже не набираю повітря, у якому витає вся екстраординарність і мудрація місцевої кухні.

Тому я завжди надаю перевагу вечері зі своїм коханим, якого видресирувала (без слів, до речі, просто гнівно вилупляла очі і зсувала брови на кожен звук) не вишкрябувати дюрку в тарілці приборами і їсти тихенько, неначе котеня.

Попри наші уявлення, тайці не їдять паличками. Уважно, зі самовідданістю і терплячістю викомбіновують на ложці за допомогою виделки те, що понесуть до рота – трішечки рисинок, обов'язково якась овочинка, м'ясце. Все скурпульозно складається-перескладається все на тій же поверхні ложки, поки не понесуть нарешті те до рота.

І якщо вже котрийсь європеєць проситиме при вас ложку до свого рису, то знайте – він геть чисто зтаївся і скоріш за все потребує лікувального повітря своєї батьківщини.

***

1. Коли замість буденних «Як справи?» запитують «Чи ти вже їла/в?».

2. Коли будь-які робітничі процеси проходять із жуванням перекусів, а коли їх нема під рукою-то з детальним обговоренням наступних трапез.

3. Коли будь-яка робота зупиняється і знаряддя праці з недоробленої роботи кинуто в секунду отам-го посередині, бо вже обід.

4. Коли виправдання «пай кінкао» (значить: «я ходив їв») про запізнення сприймають всерйоз і з розумінням.

5. Коли на зйомці, лиш почувши від вас «хіу» (значить: я голодна), клієнти метушаться, а потому прибігають з пакетами їдла та пляшечками холодної води (обов'язково з тростинкою).

6. Коли на кожному перехресті можна купити місцеві страви менш, ніж за 1€ й вмоститись з ними десь на землі збочечку, поглинаючи їх в миру та злагоді, з пальмою над головою.

7. Коли звичайна зйомка на 3 години затягується на 8, бо без сніданку й обіду в місцевих моторчики не позаводяться.

Коли їжа, їдло, їсти..., то знайте – ви в Таїланді. Також знайте, що попервах такі ритми роботи будуть незвичними і надокучатимуть, ви не зможете попадати у правильні ноти, та коли зрозумієте мелодію, звикнете і «в'їдете», то почнете без зусиль та з задоволенням підтанцьовувати в такт, відчуваючи кожне коливання екзотично-млявого темпу Південно-Східної Азії.

І як побічний ефект ви звикните носити всюди з собою кульочок з їжею. Про всяк випадок.