Данкан Кармайкл "Younger for Longer". Частина ІІ

Частина ІІ

Останні дві частини автор присвячує мозку – найважливішому органу, без якого (або пошкодивши який) наше тіло хутко стане непридатне й «осиплеться» як хатка з піску. Пан Данкан показує, як легко ми можемо мозок пошкодити, і яким чудовим може стати наше життя, коли ми оптимізуємо його роботу.

Одним із небезпечних пошкоджень є струс мозку. Кожен спортивний тренер намагатиметься уникнути його у своїх атлетів за будь-яку ціну. Шведські дослідження показали, що один звичайнісінький удар в голову в дитинстві асоціюється з гіршими оцінками в школі й більшим ризиком появи депресії у подальшому житті. Повторювані струси мозку є найнебезпечнішими, негативні результати яких можна найчастіше спостерігати у спортсменів.

Гравці американського футболу з повторюваними струсами мозку страждають на депресію. Чому? Тому що часті удари по голові рубцюють наш мозок у певний спосіб, що називається хронічною травматичною енцефалопатією, або синдромом Мартланда. Хоча вчені можуть із впевненістю сказати, що особа страждала від неї, лише провівши розтин після смерті цієї ж особи.

Для оптимального здоров’я треба захищати наш мозок, оскільки він тендітніший, ніж ми собі думаємо.

Автор пише, що не так вже й давно у медичній професії вважалося, що сформований у дитинстві мозок залишається незмінним протягом всього нашого життя. Тобто,  вважалося, що він не еволюціонував далі й, відповідно, ми не могли відновити його здібності після травми. Саме тому, років з 50 назад, якби ви перенесли інсульт, ваш лікар навіть не намагався б реабілітувати ваш мозок, адже весь медичний світ не вірив, що пошкоджений мозок може регенеруватись.

Аж в 70-их «виплив» такий термін як «пластичність мозку». Термін відноситься до революційної ідеї – мозок дорослої людини все ж може себе «відбудувати» з позитивним досвідом і, відповідно, може себе «зруйнувати» з негативним досвідом. Згадайте Павлова і його собаку. Павлов довів, що зі звучанням дзвіночка у пса розвинувся мозковий шлях, який примушував собаку виділяти слину, щойно зачувши сам лише дзенькіт.

Після того пішло ще 80 років, аби поняття «нові мозкові шляхи» еволюціонувало в краще розуміння нейропластичності.

Є два види нейропластичності:

Перший вид – «перепрошивка» мозку після травми, або структурна нейропластичність. Як це працює? Приблизно так, як Ґуґл Карти, коли програма усвідомлює, що дорога попереду заблокована. Ґуґл перенаправляє вас, використовуючи наступний пригожий напрямок, аби доставити вас до вашого пункту призначення. Щось схоже відбувається і з нашим мозком, коли йому потрібно відбудувати свою структуру після травми – він впізнає нервові ланцюги, використовуючи наступний підхожий шлях.

Другий тип нейропластичності – вивчення чогось нового, або функціональна нейропластичність. Чим більше ми щось практикуємо, тим кращими ми стаємо в цьому занятті. Чому? Тому що наш мозок починає будувати нові нейрони, аби покращити нашу діяльність. Прикладів цієї нейропластичності вчені мають доволі багато:

-    Всім відоме вивчення мозку лондонських водіїв таксі. Аби пройти тест на придатність, лондонським водіям треба запам’ятати щонайменше 400 шляхів. Результат – центральна частина мозку водія (гіпокампус) більша й краще розвинена, ніж гіпокампус водія автобуса, якому не треба запам’ятовувати таку кількість маршрутів.

-    Інший гарний приклад становлять дослідження зі студентами-медиками: їхній мозок сканували під час підготовки до екзаменів, потім порівнювали зі студентами, які не готувались. Перші мали більше сірої речовини, порівняно з останніми.

-    Навчання гри на музичних інструментах призводить до збільшення сірої речовини.

-    Вивчення іноземної мови призводить до збільшення різних ділянок мозку.

-    Практикування вправ на координацію очей-рук, як-от жонглювання, теніс чи гольф, спричинює тимчасовий ріст у корі головного мозку, яка контролює ці заняття. Так само як і з м’язами, вправляючи наш мозок, ми змушуємо його рости у тому напрямку. Якщо ми перестанемо займатись тим спортом, відповідна сіра речовина зменшується, і наші навички зникають або погіршуються.

Дуже важливо розуміти: корисні (чи шкідливі) звички, що ми тренуємо і повторюємо, посилюються, в той час інші звички, які ми закинули, вважатимуться нашим мозком такими, що більше не є корисними, і як непотрібне гілля в дерева, відсохнуть.

Ці дослідження показують, що мозок дорослої людини – активний орган, що невпинно росте чи зменшується, залежно від того, як і на скільки ми його використовуємо. Це функціональна (тип 2) нейропластичність в дії, й вона активна протягом всього нашого життя.

Хтось запитає, що ж до людей похилого віку? Чи має їхній мозок здатність до нейропластичності? Традиційною була б відповідь «ні», проте недавні дослідження показують, що це не так. Коли літніх людей просили практикувати жонглювання протягом 90-а днів, їхній мозок відповів нейропластичністю: сформувалася нова сіра речовина й вони покращили свої навики в жонглюванні. Так, це правда, літнім людям треба працювати трохи важче для відбудови мозку, проте вони теж можуть користуватися всіма перевагами нейропластичності. А це означає, що нам ні в якому разі не треба переставати стимулювати свій мозок.

Через те, що з віком наш мозок стає менш пластичним, посадовити літніх людей перед телевізором, ізолювати їх від спілкування й розумової стимуляції – не надто корисна ідея.

Однак, це стосується не лише літніх людей. Ізоляція в будь-якому віці спричинює руйнування тканин мозку; наш мозок насправжки зсихається. Цей процес показав вчений Натан Фокс у своїй праці, де він дослідив мозок дітей, які були ізольовані та залишені в жахливих умовах дитячих будинків Румунії. Ці будинки, єдиний прихисток тисяч дітей, стали сумнозвісними в 90-х. Виявилося, що нехтування, ізоляція та відсутність турботи й розумової стимуляції змусили їх мозок зменшитися як в об’ємі, так і в сірій речовині.

Нейропластичність є самою серцевиною того, хто ми є, й щодня позитивні чи негативні моменти впливають на наш мозок. Життя трапляється з нами, але ми самі зберігаємо за собою силу, як реагувати на нього. Автор відрекомендовує нам трьох реальних людей, які допоможуть краще зрозуміти силу позитивної стимуляції мозку.

Перший – Стівен Джепсон, людина, яка багато чого зробила у своєму житті. На час написання книги йому було 70 з чимось.  Джепсон каже, що більшість з нас після дитинства забули як гратися, тому, вірячи, що гра сильніша від вправ, він розробив навчальний сайт neverleavetheplayground.com. Він радить дорослим бути постійно зайнятими грою в координацію очей-рук для тіла й мозку. Він стверджує, що пробігтися 30 хвилин зранку, а потім сидіти весь день у кріслі не є корисним; він каже, нам треба бавитись, як дітям, протягом всього дня різними способами. Й він дотримується своїх заповідей: на його сайті можна побачити, як він бігає, плаває, спускається з гірки, катається на юніциклі.

Другим є Ванґ Дешан, який вже отримав прізвисько «найсексуальніший дідусь Китаю»: митець, діджей, актор й, з 2015 року, коли йому «стукнуло» 79, модель. Хоча природа визначає твій вік, але, як він повідомив Нью Йорк Таймз, ми самі визначаємо наш душевний стан.

 Ванґ проводить свої ранки читаючи й навчаючись, а пополудні – займаючись спортом. Він їсть все, що хоче, але цими днями п’є менше алкоголю, ніж колись. Коли ми старіємо, то часто впадаємо в рутину, й забуваємо робити те, чим колись насолоджувались, наприклад, ми вже не пробуємо нічого нового. Ванґ каже, що є простий тест, аби визначити, скільки тобі років насправді: «Чи наважишся ти спробувати те, чого раніше ніколи не робив?» і, що недавно для нього було найбільшим випробуванням скакати з парашутом.

Третьою особою є авторів дідусь, що вижив у Першу Світову війну. Замість того, щоб бідкатися через гіркий і болючий досвід життя (а його було достатньо, пише автор), він був від природи вдячний і зберігав оптимізм до останніх днів життя.

Тож, якщо ми хочемо оптимізувати наше здоров’я, то, як каже нам наука, треба постійно стимулювати наш мозок: ніколи не переставати бавитись, постійно пробувати щось нове, відпускати негативний досвід і фокусуватись на позитивних аспектах життя, танцювати, грати в судоку, малювати, готувати тощо.

Автор звертає увагу на таке поняття як усвідомлюваність, про яку ми, можливо, раніше читали у спирітуальних джерелах. Наразі вже і наука звернула увагу на практику усвідомлюваності, або англійською mindfulness. Ми рідко фокусуємося на тому, що відбувається з нашим тілом. Більшість з нас так зайняті хвилюваннями про те, що ми не встигли зробити чи скільки всього нам ще потрібно зробити, що «вимикаємо» будь-які думки про те, як наразі почувається наше тіло. Здатність вимкнути відчуття, скажімо, болю, є дуже корисним у небезпечних ситуаціях, проте у ситуаціях, в яких ігноруються відчуття й реакція нашого тіла на довготривалий стрес, користі мало. Додайте до того ще й відволікання уваги, яке приносить нам сучасне життя. Наприклад, Фейсбук чи телебачення постійно завантажують наш мозок і тримають його зайнятим, тому й не дивина, що ми майже ніколи не звертаємо увагу на те, а як же почувається наше тіло. Результат такого життя? Наше тіло може бути виснаженим, мозок у депресивному стані; а ми навіть про це не здогадуватимемось.

Наша постійна зайнятість, відсутність часу послухати, що ж відбувається з нашим тілом, досягнення наших цілей незважаючи ні на що означають, що ми рідко (або ж ніколи) відчуваємо ознаки стресу, аж поки одного дня не дивуємось, чому ж у нас з’явились хвороби серця, рак, артрит чи автоімунні захворювання.

Але якби ми змогли лишень призупинити наш розум від бігу наввипередки й послухати, що ж нам каже наше тіло, ми змогли б відчути одразу, а де ж нас починає боліти, і потому знали б, що треба зупинись і дати спочинок нашому тілу. І це саме те, що усвідомлюваність повинна робити: медитативний стан відчуття кожного подиху, що ми робимо, кожного звуку, що ми чуємо, як кожна частина нашого тіла почувається зараз в цей момент.

Базова ідея усвідомлюваності в тому, що або ми контролюємо наші думки, або наші думки контролюють нас. Звичайно, ті, хто ніколи не пробував практикувати це заняття, запитають, а як же почати?

Найлегше – це сісти тихо й почати фокусуватись на своєму диханні: як ми вдихаємо й розширюємо легені й живіт, як видихаємо. Це допомагає відсунути наші думки й хвилювання вбік, а якщо ми побачимо, що вони повертаються назад, ми починаємо знову спостерігати за нашим диханням. Практикуючи це, ми допомагаємо зупинити невсипуще патякання нашого мозку, й дозволяємо сигналам з у сього нашого тіла без перешкод зв’язатися з ним.

Автор каже, коли до нього в клініку приходять люди з перевтомою організму через стрес, він, звичайно ж, робить аналізи, аби побачити, наскільки вичерпані їхні запаси ДГЕА, прогестерону, кортизолу чи тестостерону. Хоча він може підняти їх рівень, та пацієнтові треба зрозуміти, якщо він продовжуватиме обраний стресовий стиль життя, може прийти момент, коли лікар буде безсилий, і пошкодження будуть незворотними.

Боротьба зі стресом може стати найкориснішим навиком в покращенні нашого здоров’я. Віктор Франкл – психолог, невролог, що пережив Голокост – розумів силу думки, коли писав: «Можна все забрати у людини, крім однієї речі, останньої з людських воль – вибирати наше ставлення до обставин навколо, вибирати свій шлях». І якщо пан Франкл міг вибирати, як його мозок повинен реагувати, в той же час намагаючись вижити в концентраційному таборі, то ми й поготів можемо це робити в набагато простіших ситуаціях.

Отже, вже зрозуміло, що наш мозок пластичний, й що він може розвиватись чи занепадати, залежно від того, як ми про нього дбаємо. Проте, мозок має набагато більше здібностей, ніж сама лише пластичність, й кожного року вчені поповнюють цей список.

До прикладу, сон. Майже третину свого життя ми проводимо в цьому стані, й незважаючи на широкі дослідження, ця звичка так і залишається найбільшою таємницею нашого життя. Наука не дуже розуміє, як саме ми засинаємо, й лише починає розуміти, яка життєво важлива діяльність відбувається під час сну.

Сон потрібен для нашого здоров’я. Ми можемо примушувати себе не засинати, та через деякий час наше тіло візьме верх й таки накаже нам спати. Недостатня кількість годин сну впливає на здатність реагувати чи думати логічно. Люди, які сплять лише 6 годин на добу, мають більший ризик отримати підвищений кров’яний тиск, серцевий напад чи діабет. Нестача сну може зменшити наш мозок. Брак сну сильно пов’язаний з запаленням, раком, ожирінням, інсультом та ще багатьма захворюваннями.

Захопливі речі відбуваються, поки ми спимо:

1.  Глімфатична активація: щось на кшталт винесення сміття з нашого мозку. В решті нашого тіла цим завданням займається лімфатична система, яка виводить токсини з організму; лімфовузли є ключовими у лімфатичній системі. Однак, наш мозок немає лімфатичних вузлів, проте постійно генерує токсини. Зрештою, він потребує найбільше енергії. Тож, як мозок виводить токсини? Для цього він має глімфатичну систему, яка виносить сміття, коли ми спимо. Саме тоді зазвичай невидимі глімфатичні шляхи розширюються, аби зробити свою роботу. Нам відомо це завдяки дослідженням команди вчених на чолі з Майкен Недерґард, яка у 2012 році досліджувала мозок мишей, поки вони спали. Саме тоді вона помітила, що поки миші спали, клітини їхнього мозку відкривалися, дозволяючи спинномозковій рідині протікати в мозок, заносячи корисні речовини та виводячи токсини. Серед токсинів, які виводяться в цей час є й бета-амілоїд, білок, що накопичується в нашому мозку протягом часу, коли ми не спимо, та асоціюється з хворобою Альцгеймера.

2.  Об’єднання пам’яті та навичок. Сон відбувається у дві фази: перша – фаза швидкого сну (REM – фаза швидкого руху очей), друга – фаза повільного сну (NREM – фаза повільного руху очей). Обидві фази дуже важливі для якості нашого сну. Фаза повільного руху очей (NREM) домінує на ранніх стадіях сну, а фаза швидкого сну (REM), саме під час якої ми бачимо сни й наші м’язи паралізовано, виникає в пізніших годинах. Різні речі трапляються під час цих двох фаз. Під час повільного сну мозок переносить вивчену інформацію з тимчасового сховища у постійне. Саме тому лягти рано спати перед екзаменом – чудова ідея. Також саме у фазі повільного сну починає працювати наша глімфатична система, вимиваючи токсини із нашого мозку. Фаза швидкого сну більш креативна (згадайте свої найнеймовірніші сни), що також має феноменальні здібності допомагати нам вирішувати складні проблеми (не дарма говорять поспати перед тим, як вирішити щось надважливе). Саме в цій фазі ми об’єднуємо знання про те, «як робити речі». Якщо у вас траплялося таке, коли ваші намагання навчитися кататися на лижах, серфити, чи грати на новому музичному інструменті були невдалими, але дивом за ніч покращились, то можете дякувати за це фазі швидкого сну.

3.  Створення нейромедіаторів (або нейротрансмітерів). Нейротрансмітери – це зв’язківці гормонів у мозку. Так, згадаймо серотонін, або гормон щастя; виявляється, що перезавантаження цього гормону стається під час сну. І якщо ви працювали всю ніч, то наступного дня у вас буде поганий настрій й вам буде хотітися поганої їжі. Частково, це із-за втомлених зв’язківців серотоніну.

4.  Відновлення гормональних рівнів. Це ще одна надважлива функція сну. Нестача сну робить справжній «балаган» з нашими гормонами: кортизол падає, тестостерон падає, гормон росту падає. Жінки спостерігатимуть знижену функцію яєчників та низьку здатність народжувати. Автор каже, що у своїй клініці бачить безліч чоловіків на високих посадах, рівень тестостерону яких низький, лібідо «вбите», а, головним чином, все тому, що вони сплять по 5 годин на добу. Дати таким чоловікам тестостерон – не проблема. Проте це не вирішить проблеми надовго. Сон у 8 годин – вирішить.

Сон має два пов’язаних між собою аспекти: засинання та спання. Коли ми починаємо потроху закимарювати й відпускати всі денні тривоги, наші мозкові хвилі сповільнюються й ми поринаємо в цикл повільного та швидкого снів. Якщо виникають труднощі заснути, то, вірогідно, мозок має складнощі зі сповільнюванням своїх бета хвиль, які асоціюються зі станом активного неспання та інтенсивної діяльності, і зазвичай активуються, коли ми хочемо виконати якесь завдання. Аби допомогти нашому мозку, ми можемо виконати техніки релаксації, як-от медитація. Медитація спричинює альфа хвилі (домінують в моменти, коли переважають спокійні думки і під час медитативних станів. Це стан спокою для мозку. Альфа-хвилі допомагають загальній розумовій координації, спокою і пильності, інтеграції розуму та тіла і навчанню). Звідти вже легше ввійти у хвилі, які ми називаємо сном. Дехто надає перевагу БАДу, який називається GABA. GABA – це амінокислота, яка в мозку виконує функцію нейротрансмітера, що заспокоює та зменшує нервові процеси, що відбуваються в голові. Ви скажете, що раз це амінокислота, не треба БАДу, можна їсти їжу, що її вже містить. Але проблема в тому, що, аби отримати достатню кількість цієї заспокійливої амінокислоти, треба з’їдати відро шпинату щовечора. Є й інші заспокоювачі мозку – антигістаміни, вітамін В3, гаряче молоко.

Якщо ж є проблема зі спанням без перерв, то, цілком можливо, треба взяти до уваги баланс мелатоніну й кортизолу. Мелатонін –  нічний гормон, що допомагає спати, кортизол – денний гормон, що допомагає нам бути активними. Ці два гормони керують нашим циркадичним ритмом. Якщо ви часто прокидаєтесь вночі, то у вас або низький рівень мелатоніну, або ви за щось хвилюютесь, що вводить вас у стан стресу, що, в свою чергу, призводить до вироблення кортизолу вночі. Автор радить людям, що прокидаються щоночі хвилюючись, приймати такі БАДи як GABA, корінь п’янкого перцю (або по-іншому кава-кава), 5-HTP (5-гідроксітриптофан – амінокислота; наше тіло використовує її для вироблення серотоніну) та маґній. Нестачу мелатоніну також легко виправити, придбавши його в капсулах (або як я приймаю – в рідкій формі). З віком наш організм виробляє менше й менше мелатоніну. Поновивши його запаси, ми зменшимо ризик захворювань на рак грудей, рак простати й депресію. Мелатонін є також оксидантом, що сповільнює старіння.

Йдемо далі.

Чому, порішивши, що не хочемо кави, нас раптом затягує аромат з кав’ярні, яку проминаємо, й ось ми вже біля каси купуємо капучино? Що змушує нас в той момент потребувати кави? І чому, харчуючись правильно кілька днів, одна безсонна ніч змушує нас хотіти пончиків й тостів весь наступний день? Чому властивість тяги у нашому мозку така могутня?

Можливо, так само як і стан стресу створений аби ми краще втікали від небезпеки, тяга створена для того, аби допомогти нам рухатися в сторону сприятливих і вигідних обставин. Так, дехто зі вчених вважає, що тяга до солоденького допомагала нашим предкам віднайти солодкі фрукти, які допомагали у виживанні. Й лише нині в еру надмірності цукру ця тяга перетворилася на залежність й проблеми з ожирінням.

Логічно, що для того, аби вижити, наш мозок тікатиме подалі від дискомфорту й рухатиметься  в бік задоволення. Однак, стрес сучасного світу збиває з пантелику цей код виживання. Ви можете не спати всю ніч через немовля, через 12-годинну зміну чи через підготовку до екзаменів – в усіх цих випадках ваш мозок вимагатиме поганої їжі («джанк фуд», «хімії»). Це та сама тяга, що її мали наші предки, різниця лише в тому, що, не зважаючи на те, які ми розумні, наш мозок не може розрізнити стрес холодної й ненадійної зими та стрес самозавданого неспання.

Ця тяга може виявитися в звичайних буденних моментах: ви довго працюєте, ваш мозок втомився, а ваша рука бездумно тягнеться запалити цигарку чи взяти шоколадку з холодильника, або ж випити ще одне горнятко кави. Тим паче, що нині вся джанк фуд загорнута в яскраве привабливе пакування та постійно доступна.

Найперший гормон, що виділяється, коли ми робимо ковток того смачного капучино, є допамін. Не лишу цукор, кава, алкоголь чи сигарети змушують допамін працювати; дрижаки від парку розваг – це допамін; пробудження після перегляду фільму жахів – це допамін; «кайф», спричинений амфетамінами чи кокаїном – це допамін; притягання, що ми відчуваємо до коханої людини – так, це теж допамін.

Отже, нестача спання, стрес та смуток – можливо, єдині причини виникнення тяги до нездорової їжі. Виправте три С (сон, стрес, сум) – й вірогідно, тяга пройде.

Вчені показали, що цукор, який давали пацюкам, змушував їхній мозок виділяти допамін так само, як і героїн. Говорячи просто, допамін – наш найефективніший гормон збудження, й люди ризикуватимуть всім, аби відчути його швидкоплинний ефект.

То в чому ж різниця між лише тягою і залежністю? Все зводиться до хімічних речовин. Скачок відбувається тоді, коли ми задіювали рецептори допаміну так часто, що вони «вигоріли». Такі рецептори стають неефективними й безрезультатними, а ми починаємо потребувати більше допаміну, аби отримати той самий ефект на мозок, що й раніше, зі «справними» рецепторами.

В сучасному світі домінує думка: раз залежний – залежний на все життя. Але, як каже професор Брюс Александр, це, принаймні, частково неправильно. Він проводив дослідження з пацюками в одиночних клітках, залежними від морфію. Пізніше він перевів залежних пацюків у велику клітку, де була їжа, відділ для спання, іграшки й інші пацюки, що надавало їм можливість спілкування. Велику клітку він назвав «Пацючим парком», а результати експерименту були щонайменше приголомшливими. Виявилося, що залежні пацюки були зовсім не зацікавленими у морфію під час перебування у «Парку». Чому? Тому що вони були щасливими: в них була їжа та іграшки, вони спілкувалися з друзями, тому потреба підвищувати допамін відпала.

Дослідження пана Александра показує, що, можливо, це наша життєва ситуація породжує залежність, а не теоретичні гачечки, якими наркотик зачіплює наш мозок. Якщо ми живемо в еквіваленті одиночної клітки – без цілі та стимулу – ми будемо нещасними й схильними до залежності.

Завершу на темі про хворобу Альцгаймера, деменцію, що росте з небаченою швидкістю, хворобу, яка за правом лякає багатьох. Причин виникнення та ліків від неї ще ніхто не знайшов, проте існують деякі превентивні засоби, які кожен з нас може вживати, аби не стати її заручником. Автор каже, що десятиріччя до враження хворобою, ПЕТ сканування мозку може показати, чи центр нашого мозку абсорбує глюкозу (своє енергетичне паливо). Якщо ні, то ми матимемо надлишок глюкози в мозку, що пошрамує його й призведе до Альцгаймера. Якщо ми будемо дотримуватися низьковуглеводної дієти з вмістом здорових жирів, то наш мозок вже не буде так сильно покладатися на глюкозу як своє пальне.  Чим же він буде харчуватися? Хороша новина в тому, що ми створені зі здатністю пережити періодичний голод, й в такі часи наш мозок залюбки живитиметься таким джерелом енергії як кетони.

Звідки беруться кетони? З жиру. Наша печінка перероблює жири на кетони, які мозок їсть замість глюкози. В часи голоду чи посту кетони можуть легко становити 70% енергії, яку потребує наш мозок. Якщо люди з Альцгаймером використовуватимуть кетони, то матимуть здатність знову завести свій мозок. Дослідження показують значні переваги додавання кетонів до дієти пацієнтів з Альцгаймером: ті, що вже не могли вбирати глюкозу, показують значні покращення у пам’яті; й навіть просте додавання кетонів в дієту (без обмежень у вживанні цукру чи крохмалю) покращило стан мозку за всього лише три місяці.

Існує три способи дати нашому мозку кетони. Перший – це їсти здорові жири, які тіло легко перетворить на кетони, такі як кокосова, пальмова та оливкова олії, сир, масло, яйця та багато інших. Печінка їх перетворить потім в кетони. Надзвичайно хороше джерело кетонів є олія МСТ, її можна знайти в багатьох магазинах здорового харчування. Хочу від себе додати, що я вживаю її дуже часто, й помітила хороші результати вже після 5-10 хвилин споживання – пропав «туман» в голові, підвищилась концентрація й увага. Особливо допомагає вона в дні, коли я недоспала й голова ніяк не може прокинутись.

Другий спосіб – це споживання самих кетонів у вигляді пудри чи олії, які також нині легко придбати. Це означає, що печінці не треба працювати, й ці готові кетони потрапляють до нашого мозку миттєво.

Й третій спосіб, повторюваний в самій книжці безліч разів, - це низьковуглеводна дієта без крохмалю. Тоді мозок також братиме свою енергію з кетонів, а не з глюкози.