Про акторську майстерність, або про псевдосамоідентифікацію


Останнім часом я знімаюсь одна за одною в рекламі спиртних напоїв. Й вже почала жартувати, що я «каралєва алкоголю». Не знаю, як де, а в Таїланді треба мати більше 25 років, аби за законом було дозволено зніматись в таких рекламах. Хоч в цьому аспекті моделінґу фраза «за 25» має позитивне значення.

Та для мене справа не в алкоголеві і не в рекламі як такій, а в тому, що я пробую себе в акторській майстерності, хоч і примітивній і на початковому рівневі, та все ж. Після майже 10 років моделінґу вже мало яка зйомка виводить мене із зони комфорту чи кидає виклик, моделінґ стає справжньою роботою, я почуваюсь впевнено, бо знаю, що знаю – як якісно робити цю роботу.

Зйомка в рекламах чи будь-яка відеозйомка – то геть інша річ. Може лиш тільки ззовні здаватись, що відео- і фото- зйомки вимагають тих же зусиль. За всі ці роки кастинґів я всіляко уникала тих, де треба було показувати хоч якусь акторську гру, вже мовчу за ті, де треба було завчати діалог чи, боронь боже, імпровізувати. Я раптом починала усвідомлювати, в якому положенні в мене мізинець на ступні, руки починали шукати пристановища чи бодай кишені, бо здавались зайвими, а очі були геть не сфокусовані, бо мозок все активно аналізував і не відпускав розлабитись. Тут додам, що зазвичай прослуховування в Бангкоці проходять надсерйозно, навіть якщо тебе не розглядають на головну роль. Ти приходиш  в студію, чекаєш, поки тобі зроблять зачіску та макіяж, вдягнуть, заведуть в кімнату з камерою, а потім скажуть щось на кшталт: ось тобі стілець, уяви, що це мопед, ти їдеш швидко по колу й знімаєш селфі, чи: ось стіл, уяви, що ти діджей і ти граєш музику, чи: уяви, що ви з друзями в горах і піднімаєтесь на вершину і т.д. Важко, чи не так, особливо, якщо в тебе в голові застрягло уявлення, що ти нездатна/ен до таких сценічних виступів й вперто думаєш, що робиш із себе блазня перед всією командою, ще й записуєш це на відео. Таки й не була здатна, можливо, й понині не здатна це робити повністю і стовідсотково.

 Найважче було, коли мене посадили, дали в руки телефон й сказали:«Уяви, що ти мати у відрядженні, балакаєш зі своєю дитиною, яка каже, що за тобою сумує. Зі всією материнською любов`ю поговори та заспокой дитину».

І аж після десяти років роботи в моделінґу я полюбида ці прослуховування, почала терпеливо чекати години й години в коридорах, забитих моделями й акторами, а весь процес прослуховування почав здаватись надзвичайно цікавим. Виправдання, які я собі знаходила раніше, щоб не ходити на ці кастинги, зникли й нині здаються тупими й причиною втрат безлічі можливостей й нового досвіду.

Я полюбила не тільки ці прослуховування, а й всі експерименти із собою загалом. Бачте, раніше я собі створила образ про себе ж з певними характеристиками, а як до чогось не додумалась сама, то охочі допомогли – «весела, тиха, рохумна, журна, любить читати, гуманітарій, математик, до цього здібна, а до іншого – ні, така вродилась» й купа іншого безглуздошо мотлоху, який ні до чого путнього не призводить, крім як обмежує людину, прокладає умовні кордони й кайданки в голові. Людина починає жити у власно створеній в'язниці й пишатись нею, називаючи індивідуальністю.

Бо ніхто ж тобі не вбиває (й ми самі собі не вбиваємо) вперто в голову, що ми на все здані, що ми унікальні, що все буде добре, що я це зможу, і він це зможе і всі ми все зможемо і т.д. Таких оптимістів з таким виром думок денно й нощно без перебивань негативами я дуже рідко зустрічала й достеменно не знаю, чи вони справді так думали постійно, чи думали так оптимістично лиш в той момент.

Йоги і ґуру стверджують, що всі наші страждання від того, що ми ідентифікуємо себе з чимось чи кимось, тобто неправильно відповідаємо на запитання самим собі: «Хто я?» Ми думаємо, що набір наших вподобань чи хобі, походження чи релігія, сім'я чи друзі, кохана людина чи певні досягнення, колір шкіри та інші фізичні дані нас визначають, роблять нас тими, хто ми є. Ми самоідентифікуємо себе з ними, а коли ці ідентифікатори зникають, змінюються (старість, втрата роботи, до прикладу) чи не підходять до ситуації (як-от твоя начебто сором'язливість і необхідність з цією сором'язливістю йти на прослуховування), ми робимо себе жалюгідними, страждаємо чи почуваємось меншовартісними. Від неправильної самоідентифікації також виникає страх. Ми помилково ідентифікуємо себе із зовнішніми чинниками, й перспектива, що ці зовнішні ідентифікатори можуть від нас вислизнути (наприклад, моя кохана людина – це є я і це є моє все, що ж я буду робити, якщо її/його втрачу), породжує заціпеніння.

Я лише йоґі-початківець, і деякі псевдоідентифікатори важко або поки що немає бажання відкинути, та я завзято намагаюсь позбутися тих, які мене заковують, заважають росту чи роблять нещасною. Можливо, саме тому я полюбила акторську майстерність й експерименти над собою: «Ану, чи зможу я зараз позбутись й відкинути все скупчення своїх уявлень про себе ж на ці кілька хвилин, аби без зайвої обмежувальної думки хоч трішки перевтілитись і «зіграти» так, як мене просять?»  Бо що, як не перевтілення, показує нам, що ти є щось більше, ніж «твій» характер,  «твоє» тіло чи «твоя» думка?


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Три дні в Катманду

"Та ти мене просто не розумієш!!!" Дебори Танен

Нотатка про мапелай