Нотатка про Бо-фай, або як може проявлятися недовір'я

Знайомтесь знову. Це Бо-фай, або просто Бò.

Маленька Бо

Знимок Бó в мене є в інстаграмі ще з часів, коли вона, мала і жвава, з одним зігнутим вухом, бігала біля господи своїх людей. Вона потім виросла, народила трьох цуциків, двоє з яких продано в хороші руки, а третій залишився жити з нею. Я його прозвала Кличком, бо був буцматий, збитий і мускулистий. Біг до тебе, важко й потужно перевалюючись з лапи на лапу. Хоч був лише цуценям, проте мав гавкіт глибинний й глуховатий, що, здавалося, відлунювався з самого нутра. Як кожна здорова дитина, був грайливим, та як кожна тайська собака, настороженим і недовірливим, готовим щомиті до непередбачуваних дій людей. Його фото я також бережу в інстаграмі.

Кличка збила чи то автівка, чи то мотосай, і він конав на канапі біля халабуд своїх людей. Завжди віддавала їм належне – попри життя в халупках вони зворушливо-дбайливо доглядають своє хазяйство; всі їхні улюбленці чисті (пухнасте хазяйство регулярно відчухують в мильних ваннах), нагодовані, здорові. Курочки, коти й собаки – перемішані між собою і живуть разом в миру.

Кличко лежав деякий час хорий, вже без цуценячого пустотливого погляду, з дорослими й, щойно до нього підходили незнайомі, – злякано-агресивними очима. Кличка доглядали, мили, годували, та врятувати не змогли.

Й хоч ми пропонували допомогти фінансово й логістично, та з того нічого не вийшло: чи то його вже возили до ветеринара, чи то не хотіли брати грошей – я так і не зрозуміла. Гадаю, це як нашій бабі Любі іноземець намагатиметься пояснити, що хоче допомогти врятувати її Сірка.

Бó, звичайно, як кожна собака, все забула, й живе далі. Вона така сама гарна й недовірлива (хоч вухо вже не звисає), ігнорує всіх геть-чисто, крім своїх людей – тата й мами. Її струнка постава і весь вид породистий геть не пасують до бідних халупчин, серед яких вона живе. Бангкок взгалі має такий талант – поєднувати непоєднуване: нетрі й халупи (й все їхнє придане у вигляді мотлоху й непотребу на узбіччях, вуличних кухонь-"ресторацій", курей-гусей тощо) гармонійно співіснують з новенькими офісними центрами, житловими комплексами, дорогими готелями та вілами. Саме в такому контрасті проживає Бо – вдень охолоджується дуйчиком у халупці своїх людей, а щойно сонце починає заходити – обходить володіння офісів навколо. Не сама, від дому Бó не відходить далеко, й стає хороброю лиш коли неподалік маячать її тато чи мама.

Я за всі ці роки так ні разу й не погладила це створіння.

Бо-фай обережно відпочиває

Тому що вона – ба-ба-бо-бо – наголос однаково на кожній голосній (означає cuckoo, тобто «благувата» по-нашому): ніколи до вас не відгукнеться й навіть не сфокусує на вас свій погляд, вухом не поворухне на звук свого ім’я й почне видавати глухе повільне гарчання зсередини зі закритим ротом, як ви підійдете занадто близько; а, вдаючи, що спить збоку дороги, обережно проводжатиме очима з-під напіввідкритих повік кожного, хто поблизу біля неї проходить. Й лиш як той промине, вона полегшено повертається до своєї релаксації.

Цікаво, що, почувши це слово (ба-ба-бо-бо) від знайомого з Ізраїлю, я одразу без пояснень зрозуміла, що воно значить, й довго думала, що це сленговий вираз з івриту. Почала його частенько вживати. Виявляється, це унікальне слово зі зрозумілим значенням є тайським, яке самі ж тайці часто в розмові скорочують (як і будь-які інші занадто довгі, на їхню думку, слова) до протяжливого «баа».

Покрутіть біля скроні й скажіть «бà-бà-бò-бó» - має сенс, аякже; кажу ж, слово глобальне.

Так отож, не гладю я те створіння й не підходю до неї. Милуюся й говорю до неї здаля.  Хоча кажу жартома, що в неї не всі вдома (де це чувано, щоб вулична собака не брала запашні реберця з твоїх рук?), та насправді розумію, що з довірою у неї так само справи, як і в мене (бо не раз чула коментар-докір покинути свою українську (чомусь!) підозрілість і сумніви в кожному, поки не доведуть протилежне, і не раз чула від ледь знайомих, що я занадто reserved і що це weird), і розумію, що її бабабобо-вість для нечутливого сприйметься за чисту монету, а для мене то ясно як божий день – це звичайнісінький собі захисний механізм дуже обережної особини, яка не допустить до себе нікого по-серйозному й до дна (та й не сильно зацікавлена), крім кола тих, що вона сама собі обрала. Чи то їх поведінкові патерни не завдають дискомфорту, чи то вони співпадають з її власними.

Напевно, що з таким серйозним відбором вона сама себе наражає на часту самотність, але коли з’явиться те коло нею обраних, воно, хоч і замале, буде на ціну золота.