Нотатка про паркувальників, або як мене навчили бути "дзен"

Всього лиш кілька місяців назад я дуже нервувала й покривлювалась на паркувальника-охоронця одного з офіс-центрів неподалік від мого дому – такого мацюнького й жвавенького майже дідуся.

Паркувальники-охоронці – то такі чоловічки у хвормі, оснащені потужною свистулькою та незміренною важністю своєї роботи. В кожному офіс- та торгівельному центрі вони є на в'їздах та паркувальних поверхах. Вони скрізь і всюдисущі. Вони допомагають кожному водієві докумекати, куди ж саме повернути, як же заїхати на паркувальне місце; і що не менш вагомо – як же звідти виїхати і віднайти дорогу назад у цей такий головоломний і хитросплетений мегаполіс. Під кожен свій жест і порух вони приграють на голосистому свищику (най йому добре було!!!), починаючи з 6-ї ранку й аж до самого вечора.

Коли паркувальники здають свою зміну, то шикуються на військову манеру в шеренгу й починають викрикувати вслід за головним «генералом» якісь кричалки, віддавати честь, та, либонь, присягати на вірність паркувальній дивізії свого офісного чи житлового центру. Вони також підніматимуть для вас шлаґбаум щоразу, як ви заїздитимете всередину, віддаватимуть вам честь та показуватимуть, в яку сторону вам повернути, навіть якщо дорога лише по колу.

Так виходить, що виїзд на головну дорогу (а отже й пост цього дідуся) перетинає мою щоденну путь, путь ранкову, невиспану і без кави.

Коли кілька разів поспіль "трррруть-трррруть" було в моє саме вухо, серце почало віщувати конфлікт. Я щоразу рвучко підскакувала і розмахувала руками, мовляв: «Що ж ти, в біса, робиш? Геть зовсім в лице свистиш!!!".

На щастя, місцеві жителі позбавлені таких стресизмів і негативізмів, як ми, європейці. Місцевих аніскілечки не хвилюють свистливі паркувальники, що змагаються в голосистості один з одним на кожному боці дороги, а самих паркувальників нітрохи не бентежать рознервовані іноземці.

Після одного разу, коли я розказала йому жалісливо : "Май діі. Пуат тва (значить: так не добре; голова болить, чи «головний біль», достеменно не знаю), вказуючи на свою нещасну голову, він хутко все зрозумів. І почав впізнавати мене – як же не впізнати незмінно рожеві лєґґінси і вранішню ейнштейнівську зачіску на невдоволеній фаранґ (а.к.а европейка, іноземка), що кожен день іде на свою йогу медитувати й позбуватися тих стресизмів? Почав вітати мене здаля та чемно пропускати пройти, помахуючи рукою і показуючи, що дорога свобідна від пустолобих водіїв, які без посвисування не вмудрують виїхати.

Все це супроводжувалось посміханнями з обох сторін та поважними кланяннями один одному.

Такі маленькі оказії завше піднімають мені настрій і ширше відкривають очі. І трохи вчать-нагадують. Нагадують, що посмішка заведе далі, ніж скривлений писок. Нагадують, що 90% нашого гніву безплідні й безпідставні (як би це банально не звучало). Нагадують, що саме Таїланд навчив мене усміхатись та нарешті втовкмачив в мою голову, що не місця й країни роблять тебе щасливою й усміхненою, не відсутність чи присутність навколо певних людей і обставин, не «ось це трапиться отак, і потім я заживу весело-щасливо», «от тільки б це помінялось, а це здійснилось, і я заспокоюсь».

Таїланд навчив мене, що все буде існувати і йти своїм власним ритмом і звичаєм – паркувальники будуть свистіти, а мотосаї їздити на червоне світло, дощ буде падати, а сонце – палити,  –  зі мною чи без мене. Я маю лиш свідомо зробити вибір , чи хочу я йти в гармонії, чи робити себе жалюгідною через те, що світ влаштований не так, як мені сьогодні захотілось.